Читати книгу - "Скарб Солоного лиману"

цупке листя, ми побачили на землі безладно розкидане пір´я, крила та ще й голуб´ячу ніжку з металевим кільцем. Ось що залишилося від мого поштовика! А песик тим часом ретельно обнюхав усе це, стрибнув на ледь помітну стежинку і з новою силою кинувся вперед. Він мчав уздовж берега до кладовища рибальських баркасів і фелюг! Ми за ним. От він стрибнув на кіль трухлявого баркаса, сміливо переплигнув на черево дуба і опинився на напівзатопленій фелюжці. Тамечки забігав кружком по палубі, а тоді зупинився біля якогось отвору і, захлинаючись від злості, грізно загарчав. І тут ми побачили, як звідти вихопився довжелезний яскраво-золотавий звірок і кинувся навтьоки. Але Пух був напоготові. Він блискавично схопив утікача за хвіст, але одразу ж, несамовито заскавчавши, випустив його. Звірок вогненною стрічкою майнув біля наших ніг і зник в очереті. Усе це сталося так швидко, що ми й слова не встигли вимовити.

Але що це з Пухом? Наш слідець качався по палубі й жалісно вищав. Ми підбігли до нього і відразу відчули огидний сморід.

— Звідки це так тхне? І що з Пухом? Мо´, звірок його вкусив? — кинувся я до Мишка.

— Ні. Тільки оббризкав.

— Чим?

— Захисною рідиною. Це наш степовий тхір приблудився на вашу косу. Він захищається тим, що бризкає у нападника смердючою отруйною рідиною. Наша сусідка, баба Марфа, якось у своєму курнику застукала на гарячому отакого тхора. То він, вириваючись, так само її оббризкав. Ледве у лікарні бабу до тями привели, — поквапно розповідав Мишко, заспокоюючи Пуха, в якого з оченят котилися рясні сльози. Як йому допомогти? Мишко схопив песика на руки, і ми побігли до берега, а там зайшли у воду й заходилися обмивати йому писок. Він не дуже й пручався, бідолаха.

Додому несли його по черзі на руках. Вже у дворі я налив у полумисок молока і поставив біля песика. Пух лизав молоко, а в очах у нього мутнів біль… Біля миски з молоком він і заснув.

— Ех, не вдалося упіймати тхоряку! — бідкався я.

— Це ж він з часом усіх моїх голубів передушить, як ото поштаря.

— Не журися, — заспокоював мене Мишко. — Тепер ми знаємо, де його шукати…

Відкриття вікмора

На ранок Пух настільки оклигав, що зміг піти з нами до гирла. На палубі фелюги Мишко наказав своєму гавкуну:

— Пуху, шукай тхоряку!

Песик неохоче оббіг навколо палуби, зазирнув в отвір, звідки вчора вискочив звірок і, глянувши на господаря, потер лапою носа: пам´ятаю, мовляв, учорашню приключку.

— Звірок подався у степ, — констатував Мишко.

— Давай глянемо, може, тут його кубельце, — зазирнув і я у чотирикутне провалля — то насправді був вхід до кубрика моториста.

Пуха ми залишили на палубі, а самі по іржавих східцях спустились у невеличку напівтемну комірчину. Крізь товщу води в ілюмінатор струмувало м´яке світло. Озирнулися навколо й одразу помітили у закутку кубельце з сухої трави, навколо якого було розкидано пір´я і якісь засохлі шкурки — ціла купа. Мишко оглянув їх.

— Ага, оце, значить, пацюкові шкури. Бачиш, скільки пацюків зжер тхір, — звернувся він до мене. — Тепер усе зрозуміло. Пацюки привабили тхора на це кладовище човнів. Він почав ловити їх, а коли повністю знищив, узявся за голубів.

— То, виходить, тхір і корисний буває? — здивовано вигукнув я.

— Аякже! Знаєш, Юро, у степу один тхір щодня ловить не менше десяти мишей, а кожна миша перегризає за літо понад 10 кг зерна. Ти, мабуть, і не чув про таке?

— Ні, не чув, — зізнався я. — Це ж один звірок за день по десять паляниць хліба зберігає. Оце так! Ну, за такі діла багато що можна простити рудому! — охоче погодився Мишко, прямуючи до ілюмінатора. — Ти диви, — додав він, — віконце в море.

— Давай, Юро, зазирнемо в нього.

— Віконце в море, а скорочено — вікмор, — підхопив я.

— Ві-і-ік мо-о-о-ор, — на розтяг повторював Мишко. — Що ж, непогано. Так його і назвемо.

Ми припали до вікмора. Спочатку видно було лише блакитну завісу води, а коли помалу наші очі звикли до сутінок, угледіли рівне піщане дно, на якому де-не-де виднілося каміння, вщент обкручене довжелезними зеленими нитками водоростей. Коли ми зовсім звикли до півтемряви, побачили й мешканців морських — дрібних сріблястих рибчин — тюльку, рачків-креветок та крабиків. Усіх цих мешканців морського дна я знав, а от для Мишка то була дивина, і він, затамувавши подих, мовчки роздивлявся їх. Мене ж зацікавило зовсім інше — оті невеличкі майже круглі живі листочки, які кумедно плавали й трималися побіля дна. Вони то припадали до піску, то раптом починали кружляти навколо каміння. Що то? Я вперше бачив таких істоток. Неждано ті листочки чомусь шугнули у зарості водоростей, а деякі під каміння заховалися. Що трапилося? Тут я побачив великого сірого бичка, який плив з моря і поволі наближався до ілюмінатора. Он воно що! Бичка злякалися! О, у воді знайомий мені сіряк був зовсім не схожий на того, якого не раз знімав я з гачка.