Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

Отак я й дістав нове своє прокляття - самоту. Вечорами, коли не ставало сили молитися і читати книги (господар із мене ж був ніякий, то вже була парафія паньматчина), розчиняла переді мною Прірву чорна хвиля, і я палив усі свічки, які були в домі. Наймит мій спокійно хропів у комірчині, а я маю один лік - бесіду, любий читальнику, із тобою. В душі моїй кипить, підступає до мене розпач, думки викладаються нескладно; часом мені здається, що я й досі не вийшов із Прірви, що дім оцей - те ж таки логво, в якому я жив, пробуваючи в Прірві, що все чинене мною зовсім не відрізняється од того, що чинив я у тій-таки Прірві, бо тільки те й дію, що здобуваю собі хліб насущний…

Ні, читальнику, я тобі розповів не все. Забув розповісти одну смутну історію, яку не можу забути. Коли по смерті старого попа, мене поставлено було в цьому селі пастирем, я хотів жити в законі. Тобто хотів попувати щиродушно, хотів, щоб мої миряни були ліпші за мене. Я довідався, що одна дівка Тодоська (сказав мені про те церковний дзвонар Грицько), народила блудно дитину і покрила сама собі голову. І от під час відправи вечірнього співу, я підійшов до тієї Тодоськи і вислав її з церкви. Тоді мати Тодосьчина Ганна кинулася на мене, і схопила мене за волосся, і почала бити по обличчі, лаючи мене, і згадала давню історію, через яку я, можливо, і втрапив у Прірву. Я ледве вирвався од знавіснілої жінки й подав на неї скаргу в полкову канцелярію. Ганна ж, однак, швидко отямилася і вже через день прийшла з сусідами до мене і смиренно просила, щоб я її вибачив. Для цього вона клала три карбованці на церкву, а мені шість ліктів тонкого сукна, сап'ян і козлину. Я ніколи не був пам'ятливий, тож вибачив Ганні її переступ і пообіцяв, що заберу з полкової канцелярії на неї скаргу. Отож так я й хотів учинити і поїхав наступного дня в полкове місто, але мою скаргу вже передали нашому єпископу. Я затремтів, пам'ятаючи, що сталося з моїм попередником, але вирішив учинити добре діло й зважився піти до єпископа. На мої поштиві слова про потребу по-християнському прощати ближньому єпископ послався на правило святих отців, надруковане в кормчій книзі в 42 главі: «Коли хто у святу церкву ввійшовши, єпископу чи причетникам чи іншим слугам церковним докуку принесе, таких у муках покарати і в ув'язнення послати». Я злякався і почав просити помилувати Ганну, бо з нерозуму вона те вчинила, і що існує інший закон: коли постраждалий вибачає винуватого, то й вина з нього знімається. На те преосвященний сухо мені відповів, що я мислю, як людина світська, а не як духовна, бо записано і в Новоканоні: «Коли хто вдарить священика, хай буде в забороні одне літо, коли ж ударить деревом, хай буде в забороні три літа, хоч би священик вибачив такому його прогріх». Мені було боляче на душі. Повернувшись додому, я віддав Ганні її три карбованці, сукно, сап'ян і козлину й оповів щиро про все, що виїздив. Через два місяці надійшов указ, щоб згадану жінку було прислано в духовне правління, де їй мають учинити відповідно до церковного правила покару плітьми, а по тому відіслати з нарошним на її кошти в дівочий монастир на рік. Ганна мене образила і зневажила перед людьми, але ще більше зневажила мене перед ними оця непомірна кара нещасній жінці. Я тяжко пережив ту тяганину, а по тому заклявся ніколи зайвої старатливості не виявляти, досить з мене гріхів власних…

Останнім часом почала мені боліти спина. Здавалося, хребет не вирівнявся до кінця, тобто моє перетворення виявилося неостаточне. Тяжко мені нахилятися, тяжко сидіти за столом і писати, та й серце в мене болить. Я тоді йду, скорчившись, до ложа і падаю на нього. Свічки продовжують горіти, вони двояться в мене в очах, і я бачу їх удвічі більшими, ніж поставив. Але не зважуюся їх загасити, бо в темряві бути мені важче. Знаю, що не спатиму, що до ранку крутитимуся на ложі, тож хай вони горять. Часом переді мною пливуть барвисті стьожки, які снують покоєм, вони позмінно спалахують, і я потроху затихаю, милуючись цими барвами, аж доки знову не починає мучити біль. Тоді мені важко стає дихати, стьожки вже застеляють мені мозок, і я почуваю себе у світі як висохлий, але ще не опалий листок. Знаю, що вже недовго мені тягти, скоро надійде пора, коли вітер зірве мене з дерева життя; тоді дивна, божевільна думка приходить мені до голови: чи не впаду я на підстілку якомусь вовкулаці?

Саме тут, дорогий читальнику, гадаю, місце розказати, хоч коротко, про своє життя до того, як потрапив я до Прірви, про те, що, зрештою, стало причиною до наслідку, для біди, яка зі мною стряслася. Мабуть, гадаєш, що я вчинив жахливий якийсь переступ і покривав досі таємницею, що я злочинець і бузувір, якого й справді не могла тримати земля, і перетворення такого непотрібного у звіра - достойна йому винагорода? Але мушу тебе розчарувати: мій переступ не в тому, що я порушив належні приписи й закони, а в тому, що намагався їх виконувати з усією старанністю й віддачею. Історія з Ганною й Тодоською саме тому й перелякала мене так, бо то в мені пробудився колишній «я», котрий жив перед Прірвою - недаремно Ганна, б'ючи мене в церкві й лаючи, нагадала мені про те; очевидно, й шал її породжено пам'яттю про колишнє.

Мій попередник по парафії був людина мені супротилежна; любив зійтися з людьми, напитися з ними, добре дер за церковні треби, але залюбки гостив у себе поселян, грав із ними