Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи підліз угору і, мов ганчірка, повис на гілці, заплющивши очі. Але нічого не сталося. То зашелестів заєць, а злякався він не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дірка). Та ще й в обід дядька Тео насипалося піску, бо я впустив корзинку на землю. Проте мені поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадів, коли вийшов із лісу і побачив поля.

Позаду був ліс, а попереду — березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубі пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горіло. А он там ще більше диму, і там, і там… Ліс горить!!! Миттю я повернувся і кинувся назад.

«Тепер я вам покажу, на що здатний, — міркував я. — Я врятую ліс, врятую село. Про мене напише піонерська газета, а в нашому класі всі заздритимуть мені. Може, мене навіть нагородять медаллю».

Я щодуху мчав і тепер уже зовсім не боявся диких кабанів. Незабаром у мене щось кольнуло в боці. «Це, певно, так завжди болить у бігунів», — подумав я. Тоді повернув голову набік і роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигін. Корови обмахувалися хвостами і пряли вухами, витріщивши на мене свої дурнуваті баньки.

— Дайте дорогу, скотиняки, горить! — крикнув я, але вони спокійнісінько обмахувались собі й зовсім не зважали на мої слова. Я прошмигнув під парканом і зробив ще одну дірку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!

Коли я влетів до хати, тітка саме куховарила. Побачивши мене, вона побіліла, мов стіна.

— Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопці?

Тітка стулила у мене на спині розірвану сорочку. Я навіть не пам'ятав, коли розпанахав її.

— Все це пусте! — випалив я. — Село… Я повинен врятувати село…

Тітка не розуміла, в чому справа. Вона тільки хитала головою.

Я напружив усі свої сили і закричав:

— Тітко Марто, горить!

— Ой лишенько! Де?

— Пожежа, пожежа! Ліс горить!

Тітка Марта вибігла надвір у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.

А тітка Марта теж непогано бігає! Вона зупинилась аж біля пожежного сарая, що над сільським ставком, і щосили закалатала в рейку, яка там висіла, ще й закричала так, що у вухах лящало:

— Пожежа, пожежа! Ліс горить!

— Я сам бачив! — закричав і я.

Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинків повибігали діти. Потім жінки. Останні з'явилися чоловіки. На бігу вони одягали пожежну форму. Сам бургомістр очолив пожежну команду. Він уже одяг каску, але був тільки в сорочці й штанях з підтяжками.

Я швидко розповів, де горить. Чоловіки відчинили пожежний сарай і гуртом витягли помпу. Привели коней.

— Недотепи! — закричав бургомістр. — Назад помпу! В лісі ж нема води. Помпа нам не потрібна!

Принесли лопати. Приїхала підвода. Шестеро чоловіків із добровільної пожежної команди і я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.

Коні помчали учвал. Я міцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усі лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формі, але на ногах мав дерев'яні черевики. Інший встиг узяти портупею. Бургомістр забув пожежну куртку і, помітивши це, крикнув:

— Стій!

Кучер смикнув за віжки. Бричка зупинилась, і ми всі попадали одне на одного.

— Я забув свою куртку! — випалив бургомістр, поправляючи каску, що спала йому на ніс.

— Та хай уже буде так, — сказав він, трохи подумавши, і махнув рукою. — Поїхали, Йоганне. Ліс же горить!

Тоді я гукнув:

— Стій!

Коней вмить зупинили, і ми знову попадали одне на одного, а бургомістрова каска знову спала йому на ніс.

— В чім річ? — стурбувалися пожежники.

Я пояснив:

— Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.

Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомістр потер забитого носа і пробурчав:

— Сонько! Хіба підводою переїдеш через паркан?

Поїхали далі.

Тепер ми мчали лісом. Раптом я помітив на дорозі щось строкате. Спочатку я не розгледів, що воно таке, а коли розгледів, було вже пізно. Емальованого бідончика і корзинку дядька Тео розчавили колеса.

— Зупиніть! — гукнув я.

Кучер рвонув за віжки. Всі попадали, а бургомістр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носі.

— Хай тобі всячина! Що таке?

— Там обід для дядька Тео! — пояснив я, зіскочив із брички і побіг назад. Бідончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витік у пісок. Я ледь не завив зі злості. І нащо я залишив обід серед дороги?

— Поїхали! — закричали пожежники. — Діло не жде. У нас нема часу!

Ми помчали далі. Проїхали березовий гайок і опинилися там, де працював дядько Тео із своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на підводі, вся бригада збіглася до нас.

Я хотів щось сказати, але бургомістр заволав:

— Всі чоловіки за мною! Пожежа!

Я смикнув його за підтяжку.

— Та відчепись ти! — гримнув бургомістр. — Ти й так уже двічі нас затримав.

А мені ж треба було сказати їм щось таке важливе!

Чоловіки повсідалися на підводі, кучер смикнув віжки, і ми помчали далі. Тільки тепер дядько Тео помітив мене. Він кинув погляд на сплющеного