Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

І все-таки Матвій-молодший, як мені здається, не безнадійний. Вундеркінда з нього не вийшло, не вийде, але місце першої скрипки у будь-якому оркестрі забезпечене. І це він, на щастя, вже розуміє. Після того, як стане відомий родовід батька, почнеться його змужніння. Він уже розбирається, що саме дає силу людям нашої країни, але ще не має волі боротися і виховувати в собі цю силу, людську гідність…

Матвій проводжав мене до готелю, потім далі — до ресторану. Я запросив його повечеряти. Він погодився.

Нічні офіціанти, як і вдень, фамільярно привіталися з молодшим Качалаєм.

— Ви тут як вдома, — зауважив я.

— На жаль.

— Чому, на жаль?

— Бачите… Набридло мені це місце, дивитися нудно. Гірко буває тут, соромно викидати гроші, яких не заробив… ліві гонорари виноградного знахаря. Пробачте, що я кажу так про батька. Але я не можу більше мовчати. Годі! Прошу вас, не розхвалюйте його у своїй газеті. Не заслужив.

— І великі вони, ці гонорари?

— Чималі. На них і беккерівський рояль куплено, і «Москвича», і мамині хутра.

— А де ж він їх одержує?

— Де ж іще! В багатих колгоспах. У Молдавії, на Дунаї. Як не заплатити відомому знахарю! Халтурник він першої гільдії. Рвач. Окозамилювач.

Чи не занадто одверто заговорив Мотя-молодший? Що це? Нещадна розправа з батьком чи хід конем, якийсь продуманий маневр?

Ми пили холодну горілку, закушували свіжою рибою в маринаді, палили контрабандні сигарети «Честерфілд», куплені, як пояснив Матвій, на Дерибасівській у іноземних моряків, говорили про шанси одеської футбольної команди «Чорноморець» перейти в групу «А».

Коли ресторан зачинили, ми піднялися до мене, і там, на балконі, Матвій докурив останню сигарету і долаяв батька.

Весь час молодик покаянно всміхався, хотів щось сказати, щось відкрити, в чомусь повинитися. Хотів і не міг.

Я терпляче слухав його, пам'ятаючи добру пораду Сірого: «Не зневажай слова навіть нікчемної людини».

Попрощалися ми пізно вночі. Я стояв і слухав, як Мотя повільно віддалявся по тихому, безлюдному Приморському бульварі. Туп, туп, туп!.. Темна згорблена постать, пригнічена якимись думками.

Кроки віддалялися. На Приморському стало тихо, свіжо, починало світати. З моря повіяв вітерець, трохи солонуватий, гіркий. Годинник, встановлений на башті міської Ради, сповістив, що вже минуло дві години нового дня, скоро розвидниться. І поки молоточок вибивав чиє, куранти мелодійно, надзвичайно виразно, просто-таки людським голосом вимовляли:

Я стояв на балконі, слухав музику, яка тішить одеситів навіть тоді, коли вони міцно сплять, і думав про Матвія молодшого. У мене немає підстав, але я чомусь перекопаний, що він не причетний до справ батька, не піде його шляхом. Ну і що? Не велика заслуга. Чи вистачить у нього мужності зробити другий крок, щоб стяти людиною?

На башті замовкли куранти, та мелодія Дунаєвського ще довго звучала в моєму серці.

Влітку 1950 року московські газети надрукували невеличку замітку, одну з тих, які іноді з'являються в нашій пресі як надзвичайно стримані бойові повідомлення і невидимих бойових позицій чекістів.

«Радянськими компетентними органами встановлено, — писалося в повідомленні, — що військовий аташе посольства США в Москві Рандольф Картер, який прибув до СРСР два роки тому, систематично займався шпигунською діяльністю. Виїжджаючи в різні райони Радянського Союзу, Картер встановлював шпигунські зв'язки і нелегально поширював антирадянську літературу.

Радянські компетентні органи зафіксували кілька шпигунських зустрічей Картера, а під час однієї з них, в момент спроби одержати секретні документи, його піймали на гарячому».

Того ж дня, коли в газетах з'явилась ця замітка, Картер і чиновник посольства США, що супроводжував його, прибули на Ленінградський вокзал до поїзда «Червона стріла». Діяльність Картера була оголошена несумісною із статусом акредитованих дипломатичних працівників, і Міністерство закордонних справ СРСР запропонувало йому виїхати за межі Радянського Союзу.

Зайшовши в купе вагона № 5, Картер побачив Джона Шарпа, немолодого американця, працівника посольства. Джон Шарп належав до почту посла і займав високооплачувану почесну посаду.

Американці мовчки потиснули один одному руки. Але Картер відчув, що Шарп привітався холодно, майже зневажливо. Погана ознака. Значить, там, у резиденції «Бізона» і в Вашінгтоні, зовсім списали або майже списали Картера.

Північне Підмосков'я лишилося позаду. Експрес вирвався на Валдайську височину, до верхів'їв Волги, і помчав сосновим бором, завороженим нічною тишею, сяйвом пізнього щербатого місяця. У вагоні всі міцно спали. Спав і супроводжуючий. Тільки Картер не міг задрімати. Забився в куток дивана, палив, думаючи, що жде його в Штатах.

Усю ніч, до самого Ленінграда, не заплющив очей.

Просто з вокзалу Картер і його супровідник поїхали в торговий порт. Вартовий з рушницею, який стояв біля залізних воріт, зайшов у автобус і попросив пред'явити документи.

У Картера враз майнула думка: а що коли вартовий покладе його американський паспорт в кишеню і грізно накаже: «Ану, виходь! Виходь, виходь, кому сказано!»

Все обійшлося. Залізні ворота розчинились, і автобус в'їхав на територію порту. Пакгаузи.