Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

Дiти по­роз­зяв­ля­ли ро­ти. Го­рiш­ки i ма­кiв­ни­ки за­лос­ко­та­ли у їх ро­ти­ках. Во­ни ди­ви­лись на ба­га­ту тiт­ку i все жда­ли, що з-пiд по­ли от-от по­сип­ляться го­рiш­ки, а з-за па­зу­хи по­вис­ка­ку­ють ма­кiв­ни­ки.

- Оце, бо­же мiй! Не взя­ла дi­тям нi­чо­гi­сiнько. На­те ж вам хоч по шаж­ку.

Кайдашиха ви­тяг­ла з па­зу­хи хус­точ­ку, розв'яза­ла ву­зол i роз­да­ла по ша­гу. Дi­ти ди­ви­лись на ша­ги й не зна­ли, що з ни­ми ро­би­ти.

- Чи мож­на, ма­мо, їсти дзе­ню? - спи­та­ла ма­ленька дiв­чин­ка i по­ли­за­ла язи­ком свою дзе­ню.

- Не бе­ри, сер­це, в рот! Бе, пхе! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Кака дзе­ня! Як­би ма­кiв­ни­кiв, - ска­зав хлоп­чик.

- Мамо, хо­чу ма­кiв­ни­кiв! - за­ре­пе­ту­ва­ла дiв­чин­ка.

- Якi в тiт­ки жов­тi но­ги, не­на­че в на­шої зо­зу­ляс­тої кур­ки, - ска­зав го­лос­но, але нi­би про се­бе, стар­ший хлоп­чик.

- Хто ви­дав так го­во­ри­ти! Ось я то­бi дам! Iдiть со­бi гу­ля­ти над­вiр, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха й вип­ро­ва­ди­ла дi­тей з ха­ти.

Балаш з Кай­да­шем по­сi­да­ли кi­нець сто­ла i по­ча­ли роз­мов­ля­ти за жи­то та пше­ни­цю, за сi­но та за яри­ну. Ба­ла­ши­ха пос­ла­ла най­стар­шо­го хлоп­ця в ши­нок по го­рiл­ку.

- Оце, бо­же мiй! Гар­нi гос­тi, та не знаю, чим вас i вi­та­ти. Те­пер пет­рiв­ка, та­кий важ­кий час, - бiд­ка­лась Ба­ла­ши­ха.

- Адже ж, ма­мо, я при­нес­ла з лi­су гле­чик су­ниць, - ви­хо­пи­ла­ся Ме­лаш­ка. - Зва­рiм на по­лу­день ва­ре­ни­ки з су­ниць та з по­лу­ниць.

- Одже ти, доч­ко, доб­ре ра­диш, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха. - По­бi­жи ви­бе­ри свi­жих огi­роч­кiв та й за­ход­жуй­ся ко­ло ва­ре­ни­кiв, а ми з сва­хою трош­ки по­ба­ла­каємо.

Мелашка за­веш­та­лась по ха­тi, зня­ла з кiл­кiв ноч­ви, ви­нес­ла в сi­ни й пiш­ла в хиж­ку за бо­рош­ном.

Кайдашиха не зво­ди­ла з неї очей. Ме­лаш­ка бу­ла мо­ло­денька й не­ве­лич­ка на зрiст, але про­вор­на, жва­ва.

"Ну, не­ве­лич­ка по­мiч бу­де з та­кої не­вiст­ки. Для неї ще б тiльки на при­пiч­ку ка­шу їсти", - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха.

Хлопець при­нiс квар­ту го­рiл­ки. Ба­ла­ши­ха нак­ра­яла хлi­ба. Ба­лаш по­час­ту­вав гос­тей го­рiл­кою. Кай­даш ви­хи­лив чар­ку до дна, а Кай­да­ши­ха, по своєму зви­чаю, тiльки гу­би вмо­чи­ла й втер­лась хус­точ­кою. Во­на взя­ла скиб­ку хлi­ба, щоб за­ку­си­ти. Хлiб був чор­ний, як зем­ля, глев­кий та нес­мач­ний. Кай­да­ши­ха че­рез си­лу про­ковт­ну­ла шма­то­чок. Хлiб да­вив їй у гор­лi.

"Чи цi лю­ди вбо­гi, чи Ба­ла­ши­ха зов­сiм не ха­зяй­ка? Дов­го прий­деться ме­нi вчи­ти цю Ме­лаш­ку, - по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха i важ­ко зiтх­ну­ла. - Ко­ли б хоч не бу­ла та­ка са­та­на, як Мот­ря. I в Мот­рi не­по­га­нi бро­ви, а за ти­ми бро­ва­ми цi­ла ку­па ли­ха".

- Погана в вас в Бiєвцях го­рiл­ка, не­на­че си­ро­ват­ка з пер­цем, - ска­зав Кай­даш, зга­ду­ючи ту чу­до­ву за­пi­кан­ку з чер­во­ним пер­цем, що вiн пив на розг­ля­ди­нах у Дов­би­ша.

- Погана, бо iро­дiв шин­кар роз­во­дить во­дою, - про­мо­рив Ба­лаш. - Бо­дай йо­му смерть та­ка, як оця го­рiл­ка.

- Так тiльки смер­дить го­рiл­кою, - ска­зав Кай­даш.

Хазяїн по­час­ту­вав Кай­да­ши­ху. Кай­да­ши­ха ба­га­то при­ка­зу­ва­ла, а ма­ло ви­пи­ла.

"Ну, та й гор­да моя сва­ха! Тiльки по­ло­ще гу­би в чар­цi", - по­ду­ма­ла Ба­ла­ши­ха.

Поки ста­рi ба­ла­ка­ли та пи­ли, Ме­лаш­ка за­то­пи­ла в пе­чi i по­лi­пи­ла ва­ре­ни­ки. Кай­да­ши­ха не зво­ди­ла з неї очей та все ско­са пог­ля­да­ла на чор­нi, не­на­че жит­нi ва­ре­ни­ки на си­тi.

Незабаром i ва­ре­ни­ки пос­пi­ли. Ба­ла­ши­ха од­цi­ди­ла їх на друш­ляк i по­да­ла на стiл.

- Вибачте на цей раз, будьте лас­ка­вi. До ва­ре­ни­кiв не­ма ме­ду, - ска­за­ла ха­зяй­ка.

- Та обiй­де­мось, моє сер­денько, i без ме­ду. Чи це жит­нi, чи пше­нич­нi ва­ре­ни­ки? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Та це в нас та­ка пше­ни­ця вро­ди­ла, - ска­за­ла ха­зяй­ка, - не пше­ни­ця, а якась мi­ша­ни­ця з жи­том.

Кайдащиха по­ли­за­ла ва­ре­ни­ки, виїла по­лу­ни­ці, а тiс­то по­ки­ну­ла на по­лу­мис­ку.

Полуднуючи, сва­хи зго­во­ри­ли­ся, щоб за­раз пiс­ля Пет­ра в пер­шу не­дi­лю спра­ви­ти ве­сiл­ля. Лав­рiн пi­шов з Ме­лаш­кою в са­док i не мiг з нею на­го­во­ри­ти­ся.

- Якби батько не од­дав ме­не за те­бе, то я б са­ма со­бi смерть за­по­дi­яла, - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка до Лав­рi­на.

- Чи не бу­де Ме­лаш­ко, то­бi скуч­но за Бiєвця­ми? - спи­тав Лав­рiн.

- Там ме­нi бу­де ве­се­ленько, де ти бу­деш зо мною, моє сер­денько, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- Балашиха вий­шла й пок­ли­ка­ла Лав­рi­на й Ме­лаш­ку по­луд­ну­вать. Ба­лаш по­час­ту­вав їх з своїх рук i на­лив чар­ку Кай­да­ши­сi. Кай­да­ши­ха взя­ла чар­ку в ру­ки, i хоч бу­ла сер­ди­та, але та­ки не вдер­жа­лась i роз­пус­ти­ла на всю ха­ту мед своїм язи­ком.

- Будь же, доч­ко, здо­ро­ва, як ри­ба; го­жа, як ро­жа; ве­се­ла, як вес­на, ро­бо­ча, як бджо­ла, а ба­га­та, як свя­та зем­ля! Дай то­бi, бо­же, спiш­но ро­би­ти; щоб твої дум­ки бу­ли пов­нi, як кри­ни­ця во­дою, щоб твоя рiч бу­ла ти­ха та ба­га­та, як ни­ва ко­ло­сом. Дай вам, бо­же, i з ро­си, i з во­ди; не­хай ва­ше жит­тя бу­де мiж со­лод­ки­ми ме­да­ми, мiж па­ху­чи­ми квiт­ка­ми.

Кайдашиха та­ки ви­пи­ла чар­ку, хоч i скри­ви­лась, як се­ре­да на п'ятни­цю. Ме­лаш­чи­на кра­са та­ки розв'яза­ла їй язик й ви­тяг­ла з йо­го ме­ду цi­лий ву­лик.

Кайдашi над­ве­чiр розп­ро­ща­лись з но­ви­ми сва­та­ми i поїха­ли до­до­му.

- Гордi на­шi сва­ти, не­ма що ска­за­ти, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха. - Не знаю, чи доб­ре то­бi, доч­ко, бу­де в цiєї че­пу­рис­тої свек­ру­хи, - про­мо­ви­ла во­на до Ме­лаш­ки.

Нешвидкою сту­пою по­тяг­ли­ся Кай­да­ше­вi во­ли вздовж За­па­дин­цiв. Кай­да­ши­ха си­дi­ла ви­со­ко на во­зi i вже по­хо­ва­ла свої жов­тi сап'янцi, прик­рив­ши їх сви­тою. Лав­рiн iшов ос­то­ронь ко­ло во­за.

- Ой, по­га­няй швид­ше во­ли! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на чо­ло­вi­ка. - Ко­ли б за­вид­на ви­лiз­ти з цього ка­торж­но­го ву­ли­ка. Бу­ду пам'ята­ти, ко­ли їзди­ла на цi За­па­дин­цi. Не за­ма­ни­те ме­не сю­ди й ка­ла­чем. По­ро­би­ли две­рi, нi­чо­го ска­за­ти! Тро­хи со­бi го­ло­ви не знес­ла, а на очiп­ку зро­би­ла со­бi прав­ди­вi За­па­дин­цi.

- Зате ж, ма­мо, в вас на го­ло­вi, ма­буть, на­бiг­ли цi­лi Се­ми­го­ри. Чи ве­ли­ка, ма­мо, мор­гу­ля на го­ло­вi? - спи­тав нас­мiш­ку­ва­то Лав­рiн.

- Моргуля!. Твоя те­ща прав­ди­ва мор­гу­ля. Хлi­ба не вмiє доб­ро­го спек­ти. Наб­ра­ла­ся ли­ха, по­ки вив­чи­ла ба­гач­ку Мот­рю, а за цiєю не­вiст­кою на­бе­ру­ся три ко­пи ли­ха, ще й з вер­хом. Мот­ря приг­на­ла в двiр стри­же­ну яг­ни­цю, а твоя Ме­лаш­ка, ма­буть, при­же­не оту стри­же­ну кiш­ку.

Кайдашиха ла­ялась та все по­див­ля­лась на­бiк, чи ча­сом не вгля­дить де знай­омих лю­дей. Їй зда­ва­лось, що про­ти неї на­зуст­рiч вий­де вся бiєвська гро­ма­да з го­ло­вою на чо­лi.

- Поганяй-бо швид­ше! Мо­же, за­бi­жу на ча­сок до по­па­дi та хоч по­по­луд­ную га­разд, та дос­хо­чу нап'юся на­лив­ки. Я в ту­тешньої по­па­дi, як у се­бе вдо­ма.

Воли виїха­ли на го­ру. Ко­ло по­по­во­го дво­ру Кай­да­ши­ха вста­ла й пiш­ла в двiр.

- Та не ба­рiться, ма­мо,