Читати книгу - "Срібне молоко, Шевчук Валерій"

Інші — ні, бо їхні вуха вже до таких вискотів пристосувалися.

— Не за правду, бабо, — залізно сказав підсуддя, — а за лиху примовку і задовгого язика. Бо коли так верещатимеш, то ми того язика трохи й покоротимо.

Гапка зничіла, похнюпилась і стояла якийсь час у повній тиші.

— Ну! — підігнав її суддя.

Тоді із Гапчиних очей віялом сипнули сльози, і вона заридала, розводячи рота й розпачливо заламуючи руки. Але це тривало недовго; судді ж терпляче перечекали.

— А бити батогами будете прилюдно? — спитала, ще хлипаючи.

— Як знаєш, Гапко, бо інакше у нас покари не чинять.

— То за моє жито мене має бути бито?

— Коли б то було жито, — сказав пан підсуддя.

— Гаразд, повинюсь, але своєї правди ще дійду!

— Твоє право, — байдуже сказав підсуддя. — Не тягни, бабо, бо в нас іще багато справ.

— Винувачусь на тому, — сказала, трохи прихлипуючи, Гапка, — Що навела примовку на Явдоху Іваниху Пошивайлову, що вона, мовляв, входила у невшетечність із дяком Комарницьким, а те, Що я на тебе мовила без достатнього доказу, — вона хапнула ротом повітря, — то те я… те я брехала на тебе, як… як псиця!

І вона знову заплакала, але цього разу тихо.

— Ще не все, — сказав пан підсуддя. — Маєш слушно винагородити Явдоху та Івана Пошивайлів за всі правні виклади, а до того заплатити вину панську та урядову: сотню золотих!

На те Гапка вже не реагувала: стояла й дрібно трусилася. Тоді Явдоха рішуче ступила до неї і кілька разів ударила по щоках однією й другою рукою, аж виляски пішли. Гапка перестала тремтіти і подивилася на ворогиню таким темним поглядом, що та мимовільно відступила.

— А все-таки, — прошепотіла затято Гапка, — я свою правду доведу!

Явдоха ж цвіла. Випросталася, випнула принадні перса, розрум'янилася, звела гордо голову, запаленіла зором, а тоді тьхукнула Гапці під ноги:

— Знай, як ганьбити чесних людей, псице! — сказала голосно і з тріумфом. — Маєш науку собі і своєму язику сморідкому!

9

По тому й прийшла до Явдохи Іванихи, так само й до дяка Григорія Комарницького, ота дивна ніч, налита по вінця, як величезний глек, срібним молоком, ніч тепла й парка, і, здається, саме від того тепла й паркости почала по-особливому дихати земля, а може, це білий вершник прискакав на чорному коні й почав бити золотим списом об землю, нищачи гаддя, яке завжди вилізає в такі ночі для своїх таємних повзів, та ковзів, та шептів, та спитувань, про які нічого не відають істоти, котрі звуть себе розумними. І там, де вдаряв золотий спис місячного проміння, пробивалась у землі шпарина, з якої починала сочитися безгучно сива пара, що й покривала теплою ковдрою траву й бур'яни, кущі та стерні, ще не до кінця зжату пшеницю і всяку пашницю, річки й дороги. І все те тихо варилося, розкладаючись, і розм'якаючи, і, так само, як земля та вода, дихаючи всіма порами стебел та коріння. І саме це й давало потугу, через яку насіння на стеблах остаточно ствердло і запечаталося, бо вже кожне, навіть найменше, мало в собі звершену таїну, бо заховувало в собі Божого артикула: образ та подобу, яка здатна буде наступного року воскреситись у тому ж тілі — стеблі та корені, — яке мало передоцім. Отож у ніч, коли твориться така таїна, не бувають спокійні й люди, бо й вони мають своє стебло та кореня, бо й вони підвладні великому й незбагненному закону — ось чому Явдоха Іваниха не могла заснути, хоча чоловік її Іван під ту хвилю, підпивши задля щасливого завершення для них суду, розсилав хатою потужні хропоти, цілком забувши, що побіч лежить розпечене тіло його стривоженої і переповненої бродильними соками жінки. Срібне молоко ночі вливалось у покій, де лежало подружжя, розсіваючись приглушеним і морочним світлом, але розбудило до творення таїни тільки одне з пари — таки Явдоху. Іван же Пошивайло був у тому дійстві відсутній, бо завмер тимчасово, а це означало, що для творення таїни був нездатний — ось чому в їхньому домі не дзвонили дитячі голоски, а відчувалася отака гола й безмежна, ніби піщана, пустеля. Оце й була причина великої Явдошиної печалі, бо не родить стебло, тужно подумала вона, якщо корінь його мертвіє. І вона, бувши отак наладнована, відтак розпалена й розпечена і не відаючи, де подіти свого вогню, не змогла більше терпіти. Отож скинула сорочку, встала, зовсім уже не дбаючи, чи прокинеться із завмирання Іван Пошивайло, і на хвилю заклякла, облита срібними молочними потоками з вікна. Губи її ворушилися, але з них виходили не слова, а різноманітні видихи, щось тихіше від шепоту, ніби вихлипи мисленної пряжі, що снувалась і спліталась у її голові. Відтак узяла горщика, налила води, всипала пшона й сіла в смузі місячного проміння, поставивши того горщика між ніг, а ще й притискаючи до лона. Відкинувши голову до стіни, заплющилася й почала чекати. І той горщик од її палу почав нагріватися, вода в ньому заворушилася й забуруніла, аж доки по-справжньому не закипіла. І її вуста знову заворушилися, видихаючи таки не слова, а їхні знаки чи шифри, адже й усе насіння, що потужно твердло на всіх стеблах, занурених у цю ніч, було також не матерією, а знаками, і жінка, хоча й не знала законів цього світу, визначених мудрими філософами хоч би з тієї-таки Київської академії, але знав їх її тулуб, знали лоно, і голова, і перса, і руки, і ноги, а передусім душа. Саме тому й забуруніла й забулькала в її горщику вода, а пшоно почало варитися, саме те пшоно, яке недавно, доки не здерли з нього захисних кожушків луски, також ховало в собі вічну таїну знаку.

— Господи! — прошепотіла тужно Явдоха. — Нехай збудеться воля твоя, але я хочу любити!

Щось подібне, а може, трохи інакше, коїлося в той-таки час і з дяком Григорієм Комарницьким, бо він спав, але бачив дорогу, що срібно світліла під небом, затягнутим дірявою попоною, крізь пройми якої проривалося світло, а в найбільшу прорву виглядало велике, кругле око, на якому поставлено печатку із образами Авеля й Каїна, котрі зійшлися у вічній і сокрушній бійці, однак у цій маєстатичній ночі мусили завмерти і стати чимось подібним до ритини в книзі. Дяк, отже, спав, а бачив, що місячне проміння сплітає на тій дорозі з тонкої пряжі образа жінки, котрий ніяк не може його покинути, жінки, яка повільно ступає, але простує напевне до нього, знає-бо, що саме її він покликав отим голосом, який виникає сам від себе, а зовсім не від розуму та волі його. І дяк Григорій уже твердо знав, хоча й не прокинувся дорешти, що йому конче треба встати, а може, розбудити в душі, чи в голові, чи в животі отого одмінця, який не раз йому допомагав і напевне допоможе й тепер — інакше їм у цій ночі не зійтись. А ще він знав, що саме цієї ночі народжується ще й другий одмінець, близнюк оцьому, що його покликав, а може, його відділене похідне, — і вже вони ожили, і вже чинять чвари, один у його, дяковому, а другий — у тілі іншому, тому, яке весь час йому привиджується. І він, той другий одмінець, вийшов із того горщика, що кипів між Явдошиних стегон, наче сива хмарка, взявши чи ввібравши в себе всі оті знаки-таїни, котрі таїть у собі зерно. Відтак той другий одмінець уплив у широко розплющені очі жінки, образ якої ходить за дяком слід у слід, зрештою, й поселившись у ньому: в голові, серці, у вусі і в душі його, приходить у сни і наяву, лагідно сміється й манить, вабить, зачакловує, а він, Григорій, і пальцем безсилий кивнути, не то що стати з ним на прю. Бо він, дяк, у цьому світі — не Авель і не Каїн, а тільки самотній блукач-кома-рик, який десь літає, чогось шукає, але не відає чого, кудись іде, але не знає куди, чогось хоче, але бозна-чого, одначе стебла та кореня таки не позбувся.

І дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара та муху, які оженилися супроти будь-якої природної логіки, саме тієї науки, яка пильно вивчається наймудрішими з людей по академіях, учинив те, що міг і вмів, бо вже несила було терпіти власних снів, ані безсоння, ані отаких дивних ночей, ані не менш дивних днів, — так от, отой дяк покинув на убогому ложі мертву частку тіла — хай собі лежить чи не лежить, хай собі спить чи не спить, — а часткою живою та неспалою зворушився, звівся та й рушив на танка, щоб подивитися: чи справді срібно котить свої молочні хвилі дорога, яка йому привиділася, і чи ступає по ній жінка, котра живе біля нього, а більше в ньому, але яка напевне є його другою половиною, як другою половиною її зробився, а може, й справді (не зважаючи на те, що має вона іншого чоловіка) завжди був він, Комарницький. І, стоячи на ґанку, облитий срібним молоком, Григорій зрозумів, що всі його блукання пташиними селами і всі його зльоти-скоки в гречку, всі були тільки стежками до цієї дороги, на початку якої зараз стоїть і яка вже підпливає, ніби темний потік, йому під ноги, а може, кладеться, як килим, і треба тільки зусилля, щоб зрушити з мертвого становища, а отже, по тій срібній бинді рушити туди, звідки пливе до нього, кришачись і розпадаючись, маліючи й розростаючись, закличне волання…

А там, у Пошивайлів, каша вже в горщику, міцно стиснутому Явдошиними стегнами і притуленому до розпеченого лона, доварилася. І з неї справді випливла пара, яка обвила Явдошине знерухоміле обличчя, схилене над варивом, і в очі їй впливло щось тіняве, але й світле, холодне, але й гаряче, безтілесне, але і в тілі. І вже не вона собою кермувала, а той її повелитель, який наказав їй звестися й вийти у двір, щоб шкіра її насмокталася срібного молока, відтак те тіло освітилося і почало ясніти і від себе, ставши світлодишним, як це бувало в давньоколишніх богинь, бо саме в такий спосіб усі богині й народжувалися: усі оті Лади і Лелі, Афродити й Венери, а відтак і починали правити світом, хоча позірно підлягали богам мужовидним. І коли це сталось, одмінець, який уже знайшов у Явдошинім тілі тронну залу, де сів у золоте крісло, взявши в руки золоту булаву, наказав їй повернутись у хату й подивитися на того, з ким досі ділила ложе, хоч і небезсумнівно вірно. І побачила вона синє мертве лице — Іван Пошивайло вже й не хропів, а бездушно лежав, закинувши бороду також синьої барви, і місячне проміння, яке освітлювало те лице, ворушилось у синьому волоссі, а всі риси Іванові загострилися й покрилися глибокими тінями, ніби рівчаками.