Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Через кілька годин, коли зміна завершилася, Мітч і досі обурювався поведінкою дівчини на вечірці, яка виявила таку неповагу до нього та його значка. Чендлер кивнув і побажав своєму колезі гарненько виспатися. Дорогою додому він проїхав повз будинок, де гриміла вечірка. У садку перед ним було порожньо, лише співали цвіркуни… аж раптом двері відчинилися і чоловік у самих лише боксерських трусах вивалився з дверей, ніби у спину його штовхало гупання музики.

Чендлер, досі вбраний у форму, зайшов усередину. Люди знову розступилися, пропускаючи його.

— Де той пес, що тобі за партнера?

Чендлер обернувся. Це була вона. Тері. Досі в повній бойовій готовності, навіть після всіх святкувань; її ельфійській статурі якимось дивом вдалося переробити весь алкоголь.

— Він удома, — озвався хлопець.

Схоже, Тері вразило те, що він відкараскався від друга, а може, вона навіть відчула полегшення.

— Він був такий зануда.

— Він просто серйозний.

— Серйозна скабка в дупі.

Чендлер не заперечив. Він уже знав, що з нею не варто сперечатися.

— Отже, ти на службі? — поцікавилася дівчина.

— Ні, тепер точно ні.

— Добре, — зраділа Тері, пхаючи йому в руку пиво. — Проте зніми значок.

Решта ночі промчала повз них, вони пили й теревенили до четвертої чи п’ятої ранку, і Чендлер швидко сп’янів від незліченних пляшок пива.

Протягом кількох місяців після тієї ночі він їздив до Порт-Гедленда на побачення з Тері, коли була не його зміна. У лютому їй виповнилося вісімнадцять. У квітні вона вже була вагітна, а у червні він більше не мусив їздити аж на узбережжя. Вона переїхала до Вілбрука, щоб жити з Чендлером і його батьками. Червень і липень минули у захваті від нового житла та нового життя, але у вересні, коли з троянд почали облітати пелюстки, її сварки з його занадто владними батьками знищили те, що залишилося від квітів.

Тепер, на початку грудня, їхні стосунки остаточно захололи. Тері була на восьмому місяці вагітності, дратівлива й «у розпалі пекучого літа в дупі світу», як вона полюбляла казати. Йому хотілося повернутися й підтримати її. Але на нього чекала робота. Тут, у дичавині. Шукати хлопця, який навмисно загубився.

14

— Поліція штату хоче з вами поговорити, — крикнув Нік від стійки.

Констебль з’єднав їх.

— Чендлере?

— Стіве.

Тут жодних формальностей. Стів Якслі був капітан старої школи із Ньюмена, він працював важко, але завжди був доступний і радо допомагав повсякчас, коли міг. Його голос громом лунав по електроніці між ними.

— Я чув про ситуацію там у вас. Наші хлопці на місці, на трасі й на дев’яносто п’ятому. Дорогу з міста та в місто заблоковано.

Мітч працював швидко, смикаючи за ниточки, щоб дати всьому лад, без метушні та без Чендлерової допомоги. Розминався.

— Дякую, Стіве.

— Я вже поговорив і з інспектором Ендрюсом, — повідомив Стів. — Просто хочу попередити тебе, що він вирушив до вас. Не зна’, що гірше. Він чи вбивця-втікач.

— Мітч принаймні грає за якимись правилами.

— Гадаю… — озвався капітан.

— Тобі потрібно ще щось від мене?

— Ти більше нічого не можеш зробити. Головні шляхи до та з міста заблоковано. Якщо маєш зайвих офіцерів, можливо, тобі захочеться поставити їх на бездоріжжі, яке ми не охопили. Сам знаєш краще за нас.

— Дякую, Стіве, — сказав Чендлер, чомусь почуваючись обійденим, ніби був проблемою, а не рішенням.

Поклавши слухавку, сержант перевірив своїх трьох колег. Жоден не міг відзвітувати про щось підозріле, кілька місцевих розпитували, але ніхто з них не віз пасажирів схожих на Ґабрієля. Чендлер повернувся до очікування, а спека, посилюючись, лише додавала страху, що незабаром щось станеться, та роздратування від того, що він нічого не може вдіяти. Тепер усе залежало від часу. І вони не знали, скільки його ще мине, перш ніж повернеться Ґабрієль або з’явиться чергове тіло.

— Сержанте?

Чендлер глипнув на Ніка, який занадто хвилювався, щоб займатися паперовою роботою.

— Ага?

— У вас тут колись уже сидів у камері серійний вбивця?

— Ніку… — почав чоловік, однак марно було намагатися приборкати палкý уяву офіцера. Наступні десять хвилин сержант слухав про результати неофіційних досліджень Ніка, який перелічував сумнозвісних — Чендлер зупинив хлопця, коли той назвав їх «видатними», — австралійських серійних убивць. Нік згадав і Воррела з Міллером, що задушили сімох жінок в околицях Аделаїди у сімдесятих; і Пітера Дюпаса, який убив принаймні трьох жінок у Вікторії; а тоді перейшов до суперпереможця Айвена Мілата. Навіть Чендлер чув про нього, такого чоловіка складно забути — псих убив сімох туристів неподалік від лісу Беланґло наприкінці вісімдесятих та на початку дев’яностих.

— Знаєте, сержанте, — зауважив Нік, відриваючись від моторошної біографії, — може, цей хлопчина — наслідувач: обирає молодих мандрівників, прикінчує їх, а потім скидає з Пагорба.

Це ще більше занепокоїло Чендлера. Можливо, у нього в камері сидить новий Айвен Мілат. Або тиняється містом.

Нік вів далі:

— А наприкінці вісімдесятих ще був Джон Вейн Ґловер. Він убив шістьох літніх жінок, тому що ненавидів свою тещу. Кінець кінцем він повісився у в’язниці…

Ці слова раптом нажахали Чендлера. Вони вжили всіх необхідних заходів, відібравши у в’язня ремені та шнурки, але ланцюжок, що вгризався у Гітову шкіру…

Сержант кинувся до дверей, які вели до камер, сподіваючись почути якийсь рух, луну, схропування, будь-що. Але на нього чекало дещо більше.

— Я підслухав вашу розмову, — зізнався Гіт розпачливим тоном, дихання було уривчасте.

Відкривши заслінку, сержант зазирнув усередину. Гіт не висів на віконних ґратках, як він боявся, але розчервонівся, продовжуючи гратися з хрестиком, заганяючи його у власну плоть, наче намагався змусити Господа допомогти йому.

В’язень підійшов ближче, нахилився і покрутив головою, немов хотів протиснутися крізь отвір.

— Я не вбивця.

Чендлер позадкував, зберігаючи дистанцію.

— І не чудовисько теж, — благально додав він. — Хіба ж я схожий на когось такого?

Голос Ніка відбився від голих стін:

— Тед Банді мав нормальний вигляд, він навіть працював волонтером на лініях підтримки; Роберт Лі Єйтс теж, проте вбив тринадцять повій. Дін Корлл був віце-президент цукеркової фабрики і порішив принаймні…

Чендлер увірвав свого колегу:

— Ніку, ми збагнули. Ти засмучуєш нашого гостя.

Гіт із несподіваною блискавичною швидкістю гупнув рукою по міцних сталевих дверях, негайно завивши від болю.

— Звичайно, я засмучений, — виплюнув він. — Я не зробив нічого, але мене замкнули тут, наче я Ганнібал Лектер.

— Вам слід зберігати спокій, пане Барвелл. Якщо ви невинний, як