Читати книгу - "Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах"

КАТУРЯН: Так, просто розчинився, наче його ніколи й не існувало.

МІХАЛ: У повітрі.

КАТУРЯН: У повітрі. Перетворився на ніщо.

МІХАЛ: Пішов на небо.

КАТУРЯН: Ні. Пішов у ніщо.

МІХАЛ: Мені подобається «Людина-подушка». Це моя улюблена казка.

КАТУРЯН: Мушу визнати, вона доволі похмура. Як твоя дупа? Уже не свербить?

МІХАЛ: Ой, нащо ти нагадав! Грр! (Виправляє себе.) Гм. Але я все одно не розумію.

КАТУРЯН: Чого ти не розумієш? Не розумієш «Людини-подушки»?

МІХАЛ: Ні. Я думав, що заховав дуже добре.

КАТУРЯН: Що ти заховав дуже добре?

МІХАЛ: Скриньку з хлопчиковими пальцями. Я думав, що добре заховав. Спершу я запхнув її під труси й шкарпетки в шухляді, але вони почали смердіти, і я переховав її на горищі, закопав у землю в горщику для ялинки, бо знав, що ми не поліземо по горщок для ялинки ще віки-вічні. Аж до Різдва. А це багато часу, і вони встигли б розкластися. Вони були вже трохи розкладені. Вони були розкладені, коли ти їх бачив?

Катурян киває, видно, що він от-от знепритомніє.

МІХАЛ: Вони, мабуть, з собаками прийшли. Знаєш, які в них собаки? Нишпорки. Вони, мабуть, винюхали. Бо я їх надійно заховав. У горщок для ялинки. А його витягують тільки раз на рік.

КАТУРЯН: Ти ж казав... Ти сказав, що не займав дітей. Ти мені збрехав.

МІХАЛ: Ні, не збрехав. Просто той чоловік зайшов і сказав, що мене катуватиме, поки я не скажу, що вбив тих дітей, то я йому й сказав, що вбив тих дітей. Це не означає, що я не вбивав тих дітей. Я повбивав тих дітей.

КАТУРЯН: Ти клявся мені, своїм життям клявся, що не вбивав тих трьох дітей.

МІХАЛ: О. Ти бачиш як. Ти ж попросив: «Поклянись мені своїм життям, що не вбивав тих трьох дітей». І я тобі ласкаво підіграв. Пробач, Катуряне.

Катурян задки відповзає від нього до матраца.

МІХАЛ: Я знаю, що це неправильно. Чесно. Але це було так цікаво. З хлопчиком було так, як ти й казав. Я відрубав йому пальці на нозі, а він і не крикнув. Тільки сидів і дивися на ногу. Наче дуже сильно здивувався. Ясно, що в такому віці здивуєшся. Його звали Аарон. На голові в нього була така кумедна шапочка, і він весь час балакав про маму. Ой, скільки з нього текло крові. Хто міг би подумати, що в такому маленькому хлопчикові так багато крові. Потім кров перестала текти і він посинів. Бідолашка. Мені тепер аж недобре, бо він був такий чемний. «Можна, я піду додому, до мами, будь ласка?» А дівчинка була противна. Горлопанила, аж очі вилазили. І не хотіла їсти. Не хотіла їсти яблучних людців, а я ж так довго їх готував. Дуже важко було вставити в них бритвочки. Ти ж у казці не написав, як їх вставляти. Я передивлявся. Тому довелося людців їй запихати. Залізло тільки двоє. Я не жорстокий, але вона принаймні замовкла. (Пауза.) Важко тобі буде змити з одягу кров. Завтра попробуй випрати сорочку, побачиш, як це довго. (Пауза.) Катуряне. (Пауза.) Якщо хочеш, давай я тобі виперу.

Пауза.

КАТУРЯН (тихо): Навіщо ти це зробив?

МІХАЛ: Га? Я не розчув.

КАТУРЯН (зі слізьми): Навіщо ти це зробив?

МІХАЛ: Не плач, Катуряне. Не плач.

Міхал підходить його обняти. Катурян з огидою відхиляється.

КАТУРЯН: Навіщо ти це зробив?

МІХАЛ: Ти ж знаєш. Бо ти мені так сказав.

Пауза.

КАТУРЯН: Бо я що?

МІХАЛ: Бо ти мені так сказав.

Пауза.

КАТУРЯН: Я пам’ятаю, що казав тобі робити вчасно уроки. Пам’ятаю, що казав тобі щовечора чистити зуби...

МІХАЛ: Я чищу зуби щовечора...

КАТУРЯН: Я не пам’ятаю, щоб казав тобі брати малих дітей і їх мордувати.

МІХАЛ: Я їх не мордував. «Мордувати» — це було б так...

Міхал злісно імітує, як когось мордує.

МІХАЛ: А я їх — отак.

Міхал імітує, як лагідно, ніжно відрізає уявні пальці на нозі і обережно їх викидає...

МІХАЛ: І отак.

Міхал імітує, як запихає в ротик двох яблучних людців, а потім ковтає.

МІХАЛ: «Мордувати». Це дуже сильне слово. І я нічого такого не робив би, якби ти мені не сказав, тому не поводься, як безневинний. У всіх твоїх казках та оповідках, які ти мені розказував, відбувається щось жахливе. Я просто перевіряв, чи таке можливо. Бо я завжди думав, що деякі оповідки просто неможливі. (Пауза.) І знаєш, що? Не всі вони неможливі.

КАТУРЯН: А чого ти не повторив якусь хорошу оповідку?

МІХАЛ: Бо ти жодної хорошої не написав.

КАТУРЯН: Я написав багато хороших.

МІХАЛ: Ага, аж дві.

КАТУРЯН: Ні, я скажу, чого ти не відтворив жодної з хороших оповідок. Сказати?

МІХАЛ: Скажи.

КАТУРЯН: Бо ти садист, ти недорозвинений збоченець, якому подобається вбивати малих дітей, і навіть якби я писав тільки солоденькі казочки, результат був би такий самий.

МІХАЛ: Ну... це невідомо, бо ти такого не писав. (Пауза.) І мені не сподобалось убивати малих дітей. Це дратує. Це так довго. І я не збирався їх убивати. Я просто хотів одрубати одному з них пальці на нозі, а другій напхати в горло бритвочок.

КАТУРЯН: Хочеш сказати, ніби ти не знав, що як відрубати малому хлопчикові пальці на ногах чи напхати лез у горло дівчинці бритвочок, то вони повмирають?

МІХАЛ: Тепер я це знаю.

Катурян схиляє голову на руки, думає, як з цього всього виплутатись.

МІХАЛ: Кат явно мене підтримує. Він згоден, що це все ти винен. Ну, в основному ти винен.

Пауза.

КАТУРЯН: Що ти йому сказав?

МІХАЛ: Тільки правду.

КАТУРЯН: Яку саме правду?

МІХАЛ: Ну, знаєш, усе, що я зробив з дітьми, я взяв з тих казок, які ти написав і мені читав.

КАТУРЯН: Ти так сказав слідчому?

МІХАЛ: Угу. Знаєш, тільки правду.

КАТУРЯН: Міхале, це не правда.

МІХАЛ: Це правда.

КАТУРЯН: Ні, неправда.

МІХАЛ: Ти ж понаписував оповідок, у яких убивають дітей?

КАТУРЯН: Так, але...

МІХАЛ: Ти читав їх мені?

КАТУРЯН: Так.

МІХАЛ: А я пішов і повбивав дітей? (Пауза.) «Так, пішов», — відповідь на це питання. Тому я не розумію, як тут вилізло твоє «Це неправда». Не згадую вже про твої слова «садист і недорозвинений збоченець». Ти мій брат і я тебе люблю, але, знаєш, ти потратив двадцять хвилин, розказуючи мені казку про типа, у якого головне в житті було довести безліч малих дітей до того, щоб вони,