Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

Вчителька наздогнала свою «здобич» під самісіньким класом.

— Добрий день! — на весь голос випалила вона. Усі як за командою обернулися.

Петро Бредович миттю сполотнів і на все горло закричав:

— Заберіть цю жінку звідси!

Краще б він цього не робив. Мовчав би, то вода не потрапила б до рота. А так...

Петро Бредович за хвилину зробився невеличким водоспадиком. Мало того, що інспектор став мокрий-мокрісінький, наче його щойно випрали, — він ще й ковтнув трохи води й ледь не похлинувся. Звісно, що Петра Бредовича ніхто й не збирався прати. Просто Ніна Силівна вихлюпнула на нього брудну воду з відра для полоскання ганчірки.

Павло Панасович остовпів. Навіть він не очікував такого від Ніни Силівни. Ніна Силівна теж такого від себе не очікувала, тому почала белькотіти щось про чисту воду, вологе прибирання й користь від обливання водою.

Анжела Джолівна теж була шокована. Вона навіть впустила свій нотатник на підлогу. Якимось дивом прудкі струмочки, що весело стікали з її начальника, не намочили блокнот.

Хоч це й дивно, але найпершим отямився сам потерпілий.

— Я відчував! — заверещав Петро Бредович на всеньку школу. — Я знав, що тут готується провокація! Ні! Ні! Ви підмочили не мене! І не мій костюм! Ви підмочили репутацію своєї так званої школи! Але нічого! Мене ви цим не візьмете! Я йтиму до кінця! Ану, показуйте своїх першокласників!

Інспектор рішуче розчинив двері й увійшов до класу. За першою партою сиділо двійко малих — хлопчик і дівчинка. Налякані несподіваним ґвалтом, що зчинився в коридорі, вони зимовими горобчиками притулились одне до одного й так принишкли.

Слідом за перевіряльниками й директором убіг захеканий Остап, одягнений у справжній одяг Ніни Силівни.

— Ну! — тріумфально вереснув Петро Бредович. — Я так і знав! І де вони?!

— Розумієте... — зам’явся почервонілий, неначе рак, Павло Панасович. — Тут справа непроста... розумієте... така справа...

— Записуйте, Анжелочко Джолівно! — перервав бурмотіння директора старший інспектор облвно. — Так і пишіть: у першому класі Глинятинської семирічної школи навчається двоє учнів!

— Я перепрошую, — тактовно прокашлявся Остап Валерійович Квіточка, — але ви помиляєтесь.

— А ви ще хто така? — блиснув очима перевіряльник.

— Я? Гм... Я е-е-е... Оксана Валеріївна... е-е-е... Тюльпанчик — вчителька молодших класів. І хочу вам сказати, що учнів у цьому класі набагато більше. Перед вами лиш чергові, вони залишились стежити за порядком, а всі решта...

— А де ж решта? — трохи отямившись, Павло Панасович вирішив підіграти Остапові. Хоча й гадки не мав, що з того вийде.

— В нас же зараз урок «Я пізнаю світ». От увесь перший клас і пішов до нашого живого куточка.

— До чого?

— До нашого шкільного живого куточка, — й оком не зморгнувши, вигадував Остап (бо що він мав іще робити в такій безглуздій ситуації?). — Дітки так люблять спостерігати за нашими вихованцями-тваринками. Погодувати братів наших менших.

— А-а... — непевно кивнув директор.

— У вас є живий куточок? — цього разу голос Петра Бредовича звучав не так погрозливо.

— Авжеж, — запевнив інспектора Остап. — Пречудовий живий куточок.

Якби поглядом можна було спопелити, то від Остапа лишилася б зараз тільки жменька золи, — так подивився на нього Павло Панасович.

— Ой! — зраділа Анжела Джолівна. — Петре Бредовичу, а ходімо й ми подивимось на той куточок! Я так давно не годувала тваринок. Та й ви ж, мабуть, теж...

— Я вчора годував одну, — ніяково відповів старший інспектор, — сметаною.

— То йдемо? — згорала від нетерпіння помічниця.

— І куди я такий мокрий піду? — Петро Бредович зніяковіло зиркнув на Остапа Валерійовича, думаючи, що зиркає на Оксану Валеріївну. — Давайте вже завтра всі разом підемо дивитися на той куточок.

— Всі разом — це хто? — наважився запитати директор школи.

— Всі разом — це ми плюс Василь Васильович. Тільки ніяких прибиральниць! Чули?! Ніяких дурноверхих прибиральниць, бо буде вам лихо!

— А хто такий? Отой Василь Васильович — що за один, дозвольте спитати? — поцікавився директор.

— Я ж вам казав. Завтра приїжджає наш головний інспектор. Я ж вам казав. Ми звітуємо перед ним за свою роботу у цій школі, а він уже й прийматиме остаточне рішення: закривати її чи ні.

— Він, до речі, кандидат біологічних наук, — додала Анжела Джолівна, — і дуже любить всяку звірину.

— Отже, до завтра, — кинув Петро Бредович. — Але не думайте, що кілька мишей вас урятують. Щоби вразити Василя Васильовича, вам знадобиться щось особливе. До побачення, бо мені до завтра ще треба костюм висушити.

Рятівна ідея

— Чи ви з глузду?! — кліпав, наче сова, Павло Панасович. — Ви з’їхали з глузду, молодий чоловіче?! Що ж ви накоїли?

— А що? Я ж нічого, — стенув плечима Остап.

— Оце — нічого? Ви ж нас погубили. Ви нас просто знищили! От хто, хто, скажіть?! Тягнув вас за язика — хто? Що ви наплели інспекторам про живий куточок?

— Ну... я просто сказав перше, що спало на думку. Взагалі-то, якби я не придумав про живий куточок, то школу б уже закрили. Першокласників у нас, як не крути, всього двоє.

— А Остап Валерійович правду каже, — обережно втрутилася Парасина Павлівна. — Просто він опинився в екстремальній ситуації, от і вигадав про живий куточок.

— Дорогенькі, як ви не розумієте, що ми всі?! Ми всі тепер у екстремальній ситуації. Завтра ж усе одно виявиться, що в нас ні першокласників, ні живого куточка немає. Це все, нам клямка, колеги, точно вам кажу!

— Вибачте мені, — промовив Остап, скидаючи з себе перуку. — Я не мав цього робити. Просто згадав вашу, Павле Панасовичу, розповідь на педраді. Ну, про ваших колишніх тваринок.

— Ет, що там вже згадувати! Нема — то й нема. Я й сам як згадаю, бува, то наче отут! — він рубонув долонею собі коло горла. — Наче отут галушка стає — і ні туди ні сюди. Так мені гірко, так тоскно...