Читати книгу - "Той, хто вбиває"

Розділ 22

Дідрік Лердал мешкав на останньому поверсі новозбудованого житлового комплексу неподалік шпиталю Гаукелан Сюкегюс.

Двері відчинила Сюнне.

— Не роздягайся, спершу поглянь на краєвид! — сказала вона.

Сюнне провела мене через вітальню на велетенську терасу. Був гарний вечір, ясний і холодний. Сонце вже сіло, а в озері Стуре Люнгегордсван ще віддзеркалювалося оранжеве небо. На іншому боці, у Нюгорді, виблискували освітленими вікнами офісні будівлі.

— Радий вітати, Мікаелю, — привітався Дідрік за моєю спиною.

Я обернувся.

— Привіт! Оце вже, справді, весь Берген біля твоїх ніг!

— Гарно, правда? — усміхнувся Дідрік простягаючи мені келих шампанського. — А коли замакітриться в голові від пихи, завжди можна перевести погляд ліворуч. Там — цвинтар Мьоллендал, нагадає, що і я смертний.

— І твої пацієнти — теж.

Він голосно засміявся.

— Це правда! Будьмо, Мікаелю! Гарно, що ти прийшов.

Я підняв келиха.

— Будьмо!

— Ходімо досередини! Тут холодно. Сподіваюся, ти зголоднів?

Я сів на канапу, Дідрік — поруч. Сюнне тинялася вітальнею, торкалася книжок на полицях, переставляла келихи на столі — ніби намагалася відчути помешкання своїм, не таким чужим, як досі. Я подумав, що вона не вписується в цей інтер’єр. Немов позичила костюм, завеликий на кілька розмірів.

— Як просувається справа? — ввічливо поцікавився Дідрік. — Читав про неї в газетах.

— Справа Мардала?

— Так. Винен?

Я завагався з відповіддю.

— Не думаю.

— Ні? — Дідрік звів угору одну брову. — З публікацій у газетах склалося протилежне враження.

— Отож, — сказав я. — Писакам несила втриматися від сенсацій. Пляма сперми, що залишив сатаніст і блек-метал-музикант, який уже був раніше засуджений за грубе насильство, поруч зі згвалтованою і вбитою жінкою... Ні поліція, ні журналісти навіть не сумніваються у його вині, і це мене турбує. Таке відчуття, ніби Юсефа Мардала засудили, ще й суд не починався.

— Справді, так вважаєш, Мікаелю? Гадаєш, то не він? — запитала Сюнне. — А я думала, ти того типа терпіти не можеш!

Я невизначено повів плечем.

— Він мені не подобається, але ж це не означає, що він винуватий. Ти некоректно поставив запитання, Дідріку! Не має значення, чи я вважаю його винним у злочині. Питання в тому, чи зумію я його виправдати.

— Розумію, — кивнув Дідрік.

— А ти зумієш?

— Можливо... Є деякі лазівки...

Сюнне вмить опинилася біля нас.

— Щось трапилося?

— Ну, не зовсім трапилося, але мені переслали записи допитів небожа, які доводять його алібі. Хочу ще раз перевірити. Щось там не грає...

— Ну, добре, убивця Мардал чи ні, але тепер пожинатиме плоди, — втрутився Дідрік.

— Що ти маєш на увазі?

Дідрік здивовано глянув на мене.

— Ти що, не в курсі? Він на першому місці в усіх книжкових рейтингах!

— Справді? Я знав, що Мардал добре продається, але щоб очолити списки бестселерів!

Дідрік засміявся, похитав головою.

— Я не жартую. Бачив сьогодні в газеті. Після арешту книжку розхапують просто шалено. Юсеф Мардал зірве добрячий куш на цьому вбивстві!

— Люди ненормальні! — озвалася Сюнне. — Ти хотів би купити книжку, тільки тому, що автора підозрюють в убивстві, Мікаелю?

— Ні, але ви мені нагадали, що конче треба її прочитати!

— Бережи цього хлопця, Сюнне! Він вміє куховарити, — сказав я після десерту.

Вечеря була з чотирьох елегантно, вишукано, навіть майстерно поданих страв.

Сюнне вдала неймовірне здивування.

— Хочеш сказати, він ліпший кухар, ніж я?

— Не знаю. Обидва рази, коли я в тебе обідав, ти подавала take-away.

Дідрік засміявся.

— Я люблю поратися на кухні, тому мені байдуже до її кулінарних здібностей. Та й не за вміння куховарити хочу бути разом з Сюнне.

Мені майнула в голові думка, а чому він насправді хоче бути разом з нею. Ті кілька разів, коли мова заходила про Сюнне, її роботу чи здібності, мені здалося, ніби він не надає тому великого значення. Він використовував кожну нагоду добродушно покепкувати з неї і змінити тему розмови. Спершу я сміявся за компанію, бо Дідрік був таки дотепним чоловіком, а потім його манера почала мене сердити. Щоб приховати роздратування, я пив більше, ніж годилося.

Коли настав час порядному гостеві прощатися, я відчув полегшення. Послався на важкий тиждень і подякував за смачну вечерю.

— Дякую, що завітав у гості. Мені було приємно... — Дідрік Лердал трохи ніби збентежився і додав: — Ми хочемо з’їхатися.

— Уже? Нетерплячі ж ви!

— Ну, трохи є... сподіваюся, ти не проти?

— Я ж не її батько, Дідріку!

— Та знаю, але найближча їй людина.

Певною мірою, так воно, мабуть, і було. Батько Сюнне помер багато років тому, а з матір’ю вона майже не спілкувалася — так, телефонна розмова раз на два тижні, якщо я їй нагадав.

— Що ж, я маю одне застереження, — сказав я.

— О! Яке ж?

— Борода...

Дідрік носив пишну, доглянуту борідку. Він здивовано розсміявся.

— Не любиш бороди?

— Ні! Терпіти не можу! Але ж не мені з тобою цілуватися.

Сюнне теж голосно засміялася.

Небо затягалося хмарами. Було холодно. Пустельні вулиці, лише зрідка проїде неквапливе таксі з маячком на даху. Лапаті сніжинки спроквола сіялися на землю у світлі ліхтарів — перші сніжинки цієї зими.

З голови не йшли слова Дідріка.

— Ти їй мов батько, — сказав він.

Я подумки порахував. Сюнне тридцять один рік, мені — сорок дев’ять. Вісімнадцять років різниці. Я міг би бути її батьком, це цілком можливо фізично, однак ніколи про таке не думав. Раніше ніколи не думав.

Сніг пішов густіший. Тротуари побіліли. Світ згорнувся, став меншим. Я брів супроти сніжениці, щільніше загорнувши шию коміром пальта і похиливши голову. Сніг лягав мені на плечі й на волосся.

Розділ 23

Троє осіб заприсягнися, що Адам Лід увесь вечір, коли вбили його тітку, провів удома одного з них на ім’я Ян Уве Угланн. Свідчення, на перший погляд, не викликали сумнівів, однак усі вони мали щось спільне, і це впадало в вічі. Кожний допит був незвично для таких випадків короткий, давав лише абсолютний мінімум інформації і про свідків, і про те, що відбувалося чи не відбувалося упродовж вечора. До того ж, усі записи були майже однакові,