Читати книгу - "Гніздо Кажана"

Пані Кажановська відкинула виделку.

— Ярославе, я б попрохала тебе…

Небіж виразно вигнув чорну брову.

— А що я такого сказав?

— Що? Ти ж постійно ображаєш Романа, не втямлю лиш, з якого такого дива? Це тоді, коли він стільки робить для добробуту родини…

— Досить!

Владне, коротке та різке слово обірвало запальну промову пані Кажановської, й вона ображено засопіла, але все ж замовкла, знову взявши до рук виделку, й з роздратованим виглядом почала копирсатися у своїй тарілці, повній відварної картоплі з м’ясом. Таїса, нахмурившись, деякий час мовчки дивилася на Ярослава, а потім похитала головою, мов закликаючи його не сваритися з матір’ю, але той не звернув на неї жодної уваги. Данила в їдальні ще не було видко, Роман пішов — і більш нікому було захистити пані Софію від нападів розлюченого небожа. Маман вдавала, що геть не помічає нічого такого, й зі спокійним виглядом підхоплювала в таріль чергове тістечко, й великі її очі досить невинно споглядали довкола. Мері ж то червоніла, то блідла, й сиділа над своєю тарілкою, геть про ту позабувши й про щось замріявшись, та чи помічаючи сварку майбутніх родичів.

Ярослав, не зважаючи на ображений вигляд тітки, відколупав від великого, пишного пиріжка з сиром чималий шматень і спокійно схарчував його своєму вовкодаву, котрий проковтнув частування в одну мить і, помахавши хвостом, благально зазирнув до очей господаря.

— Ненажера! — ласкаво пробурмотів Кажановський і знову простягнув собаці пухку здобу. А Ліза, котра продовжувала за ним спостерігати, чомусь подумала об тім, що цей пес викликає у Ярослава Кажановського більше людяних та теплих почуттів, ніж усі його родичі разом узяті. Чому він так їх не любить, цей дивний Ярослав Кажановський? Що злого вони йому зробили?

Двері відчинилися, й у втихлій їдальні одночасно з’явився похмурий дідок з великою тацею в руках і заспаний, позіхаючий Данило, одягнений у довгий шовковий халат.

— Ранку доброго, — позіхнувши нав весь рот, привітався хлопець і впався на стілець поряд із Лізою, але та ледь помітила його, спостерігаючи за тим, як перед Ярославом поставили таріль із гарячою, щойно з печі, запеченою качкою, обкладеною шматками яблук та картоплі, потім хваткий дідусь, ледь помітно повагавшись, усе ж налив повний келих червоного вина й догідливо застигнув за спиною господаря, з незрозумілою тривожністю слідкуючи за кожним його рухом.

Ярослав підняв келих, покрутив його в довгих, засмаглих пальцях, а потім поглянув на Лізу… Та так поглянув, що пані Софія знову відкинула виделку, а сама Ліза відчайно почервоніла й зніяковіла. Ледь знайомий чоловік не має права так дивитися на ледь знайому йому жінку, котра до того ж є нареченою іншого чоловіка. Це пряма образа як для неї, так і для її нареченого. Але ці чорні очі, що вмить ожилися й загорілися потаємним, чаклунським вогнем, сорому або зовсім не знали, або навмисно забулися про нього, дивлячись на Лізу з пристрасністю коханця.

Ярослав підняв келих ще вище.

— За вас, чарівна Лізо, — промовив він, усміхнувшись якось особливо, та не зовсім зрозуміло, такою посмішкою, від котрої Лізі чомусь зробилося важко дихати. — За вашу неповторну, магічну красу.

Чорні очі його навпроти Лізи горілися все яскравішим і яскравішим вогнем, мов у відповідь все яскравіше загоралися щоки самої Лізи, котра застигла на стільці, геть зашарівшись, і злість на нього за таку поведінку змішувалася в ній з якимось ще туманливим, до кінця не зрозумілим почуттям наче відчайдушної ніжності до цього великого, різкого та незрозумілого чоловіка. Вона не знала й не бачила, як у її очах розквітає схожий, відповідний вогник, але присутні за столом то помітили. Пані Софія нахмурилася, Данило вдивовано заблимав ще сонними очима, маман кинула на Лізу погрозливий, невдоволений погляд, але сказати ніхто нічого не встигнув. Просторою їдальнею, стіни котрої було обшито дубовими панелями, а меблі виготовлені переважно з вишневого дерева, умить мов буревій пройшовся. Оголеної шиї Лізи торкнувся вітер, а з шафи, де зберігався посуд, одна за одною злетіли на мармурову долівку виляльковані мальовничим розписом тарілки. Собака Кажановського, здибивши шерсть, погрозливо загарчав, а потім завив. А буревій той дивний, котрого просто не могло бути в зачиненому приміщенні, просвистівши над головами перестрашених людей, з лютою силою обірвав оксамитові занавіски й розбив дзеркало.

— Здається, завітав наш славетний прадідусь, — насмішливо протягнув Ярослав і, перехиливши келих, одним порухом випив своє вино. Й відразу ж усе те дивне стихлося, мов і не відбувалося нічого такого надзвичайного! Ліза здригнулася від думки про то, чи не сам він — Ярослав Кажановський — і коїв оці всі речі, що саме в нього вселився дух його пращура, на котрого він був так надзвичайно схожий.

Вона на мить заплющила очі.

Господи, що за місце це прокляте? Що за люди мешкають тут? Невже й справді вони чаклунського роду? Невже усі ті розповіді про дух Данила Кажана, що втілився у його нащадках, є не просто легендою та побрехенькою пліткуватого люду, а правдою, бо інакше як можливо було пояснити то, що відбулося в їдальні, на очах самої враженої Лізи?

Й цей Ярослав Кажановський…

Невже саме він має здібності чаклуна?

Лізу раптом занудило від такої думки, й вона швидко звелася на ноги.

— Вибачте, але я щось не маю апетиту. Ходімо, Мері, прогуляємося. — Її зелені очі торкнулися поглядом холодного лиця навпроти, і його чорні очі сяйнули вогнем у відповідь. — З вашого дозволу, звісно.

Ярослав лінькувато усміхнувся.

— Почувайтеся, мов удома.

— Дякую, — прохолодно відгукнулася Ліза. — Підете з нами, маман? — запитала вона матір, поцілувавши ту в напахчену щоку.

Маман ковтнула чергове тістечко й похитала головою.

— Ні, люба, я відпочину.

Витягнувши сестру з-за столу, Ліза майже бігом вийшла з їдальні, мов то якась невидима, ворожа сила гоновила її геть, геть від нього — від дивного господаря «Гнізда Кажана», а серце стискав важкий гніт недоброго передчуття. Кам’яні стіни будинку, здавалося, надавлювали на неї усією своєю товщею, погрожуючись розчавити, й вони теж гоновили її геть — з цього муторного будинку, де бігають напіввовки, уночі блукає непорозуміла сила, а посеред ясної Божої днини в кімнаті гуляється такий буревій, що посуд вилітає з шафи.

А на вулиці, за стінами будинку, радо та яскраво світилося сонце й