Читати книгу - "Домбі і син"

— Ба, де ж це мій веселун Роб пропадав стільки часу? — спитала, коли той обернувся.

Веселун Роб, чия веселість по цім привітанні помітно підупала, з безмірно збентеженим виглядом і з сльозами на очах відповів:

— Ой, місіс Браун, чого ви спокою не даєте бідному хлопцеві, коли він чесно заробляє собі на життя і веде себе порядно? Навіщо ви отак ганьбите його добре ім’я, спиняючи на вулиці, коли він веде коня свого пана до порядної стайні? Ви того коня, якби воля ваша, продали б на м’ясо для котів та собак! А я гадав, — сказав Роб на завершення так, мовби хотів найдужче дошкулити старій, — я гадав, що ви давно вже вмерли!

— Оце так він зі мною говорить! — гукнула, звертаючись до дочки, стара. — Зі мною, що не один тиждень чи місяць з ним водилася моя люба, і не раз по-приятельськи обставала за ним, коли він накладав з різними там голуб’ячими волоцюгами та птахоловами!

— Не будемо про птахів, добре, місіс Браун? — з великим острахом відповів Роб. — Хлопцеві, гадаю, краще мати до діла з левами, аніж з тою дрібнотою, що все тобі в очі мечеться, коли найменше того чекаєш. Ну, та як ви поживаєте й чого від мене хочете? — Ці чемні запитання Точильник витиснув із себе немов над силу, з великим розпачем та мстивістю.

— Чуєш, голубе, як він говорить зі своєю приятелькою? — знову звернулася місіс Браун до дочки. — Але дехто з його приятелів не такий терплячий, як я. Досить мені сказати декому, з ким він знався, гуляв і шахрував, як його можна знайти.

— Прикусіть язика, добре, місіс Браун? — перебив нещасний Точильник, злодійкувато озираючись, наче боячись, що вздрить десь під боком сліпучі зуби свого хазяїна. — Яка вам приємність занапастити чоловіка? А ще у ваших літах! Коли вам багато про що треба б думати?

— Який гарний кінь! — мовила стара, плескаючи огира по шиї.

— Дайте йому спокій, добре, місіс Браун? — скрикнув Роб, відштовхуючи її руку. — Ви можете з розуму звести бідного, покаянного хлопця!

— А яку ж то я кривду вчинила йому, дитино? — спитала стара.

— Кривду вчинила! — перекривив її Роб. — Та в нього такий хазяїн, що все знатиме, навіть якби його соломинкою діткнулися. — Він хухнув на місце, де лежала рука старої, і розгладив його пальцем, наче й справді вірив у те, що казав.

Стара, обернувшись, прошамкотіла щось, кривляючись, дочці і разом з нею рушила слідом за Робом, який не пускав з рук поводів.

— Добра служба, га, Робе? — знову зняла вона розмову. — Тобі щастить, дитино.

— Не кажіть мені за щастя, місіс Браун, — відповів безталанний Точильник, спиняючись. — Якби ви не підходили ото або забралися звідси, то бідного хлопця, мабуть, можна було б назвати щасливим. Ви що, не можете йти своєю дорогою й одчепитись од мене, місіс Браун? — раптом вдарився у войовничий плач Роб. — Якщо та молодиця ваша приятелька, то чого вона не забере вас, а дозволяє чинити таке неподобство?

— Що?! — каркнула стара, присунувши до нього обличчя з таким зловісним оскалом на ньому, аж обвисла шкіра її шиї зібгалася в складки. — То ти зрікаєшся своєї старої кумасі? Чи не ти п’ятдесят разів ховався в моїй хаті й твердим сном спав в мене в кутку, коли не мав іншого ліжка, як бруківка, а ти ото так розмовляєш зі мною? А чи не я з тобою купувала, продавала, допомагала, як уміла, ти, шмаркачу, шельмо такий-сякий, а ти ото кажеш мені забиратися? А чи я не зберу на завтра цілої зграї твоїх товаришочків, що вже точно не одчепляться від тебе, як тінь, доки не занапастять остаточно, а ти ще, зухвальцю, вирячуєшся на мене? Я пішла! Ходім, Алісо!

— Стійте, місіс Браун! — верескнув переляканий Точильник. — Що це ви виробляєте? Чого завелись? Не пускайте її, будь ласка. Я й на думці не мав ображати вас. Я ж питав: «як поживаєте?» — з самого початку, правда ж? але ви не відповіли. Ну, то як же ви поживаєте? А потім, — жалісно сказав Роб, — дивіться, — ну, як може нещасний хлопець стояти й базікати на вулиці, коли в нього хазяйський кінь на руках, якого треба відвести почистити, і хазяїн, котрий знає усе, що де трапиться!

Стара ніби трохи зм’якла, але й далі трусила головою, кривлялася та шамкала.

— Ходімте до стаєнь, вип’єте чогось, що вам на користь вийде, га, місіс Браун? — запропонував Роб. — Замість виробляти таке, од чого нема ніякої користі ні вам, ні комусь? І ви ходіть разом з нею, будьте ласкаві, — припрошував Роб. — Я, безперечно, був би дуже радий цій зустрічі, якби не кінь!

Отак перепросившись, Роб, образ жалю і розпуки, провадив свого підопічного в провулок. Стара, кривлячи гримаси до дочки, не відставала від нього. Не відставала і дочка.

Звернувши на тихий маленький майдан чи то дворище, над яким височіла величезна дзвіниця, і де центрами ділового життя були склад пляшок і склад упаковок, Роб передав білоногого грумові із старосвітської стайні на розі і, запросивши місіс Браун з донькою присісти на кам’яну лаву біля воріт цього закладу, зник, щоб незабаром виринути з сусідньої корчми з олов’яною квартою та склянкою в руках.

— За твого хазяїна — містера Турбота, дитино! — повільно проказала стара, перед тим як випити. — Нехай благословить його бог!

— Е, та я ж не говорив вам, хто він, — вирячив очі Роб.

— Ми його з вигляду знаємо, — пояснила місіс Браун, так напруживши увагу, що на хвилю її невгавні щелепи й голова застигли без руху. — Ми бачили, як він проїздив сьогодні і спішився, а ти був готовий відвести коня.

— А-а! — протяг Роб, очевидно, шкодуючи, що його готовність не занесла його деінде. — А що з нею? Що, вона не п’є?

Запитання стосувалося Аліси, яка, загорнувшись у плащ, сиділа трохи осторонь, цілком байдужа до простягненої їй склянки. Стара похитала головою.