Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

О десятій годині п’ятнадцять хвилин до залу зайшли голова Служби Герасим Берун і начальник департаменту Мирон Остапенко. Вони мовчки пройшли до столу президії і стали, повернувшись обличчями до вхідних дверей. За кілька секунд прозвучала команда «Товариші офіцери!» й до залу ввійшов Президент України. Він голосно привітався і, махнувши рукою, що означало «не напружуйтесь», сів за стіл президії — у центрі. Праворуч від нього — Берун, зліва — Остапенко. Усі члени колегії теж сіли на свої місця. У залі запала мертва тиша.

— Панове генерали, шановні члени колегії. На жаль, ми не часто збираємося ось у такому складі, щоб обговорити питання державної безпеки. А говорити є про що. Відверто скажу — я незадоволений вашою роботою. Ви обернули щит і меч на гаманець і кейс. Серйозних справ не маєте. Економічна злочинність зростає, а ви не тільки не боретеся з нею, а часто сприяєте їй. Організована злочинність керує вами. Вона пробралася в державний апарат, зрослася з ним, купила його з потрухами.

Головне завдання, яке я вам ставив, коли представляв голову Служби Герасима Васильовича Беруна, — обмежити вплив олігархів на справи в державі, протидіяти їхньому зрощенню з чиновним апаратом — не виконано. Хіба держава може реалізувати свою місію, якщо клютови і їм подібні мільярдери визначатимуть політику? їхня ж мета відома — збагачення, збагачення і ще раз збагачення. Це вони впливають на прийняття потрібних їм законів. Це їхні газети, журнали, телеканали ллють бруд на вашого Президента — а ви спокійно споглядаєте й нічого не робите, щоб заткнути їм роти. Дожилися до того, що якісь… подонки кидають у Президента гранату, а Служба безпеки спить собі спокійно, ще й пробує пояснити свою бездіяльність благими намірами.

Більше того, дехто з ваших розумників почав займатися політикою. Вони, бачте, незадоволені діями Президента і його команди. А ви хто, не моя команда? Тоді он туди, на вулицю, і там собі ходіть з гаслами, як купка недоумків з національними фантазіями. Попереджаю: не лізьте не в свою парафію. Я з деякими, так сказати, незадоволеними розберуся, і буде вам дуже гірко, коли я ще дізнаюся про ваші політичні реверанси.

Коротше: якщо не зміните свого ставлення до роботи — тут сидітимуть інші люди. І виконуватимуть завдання, які поставить перед ними Президент. А ви будете сидіти в іншому місці.

І останнє. Вчора увечері я підписав указ про звільнення з посади голови СБУ Герасима Васильовича Беруна у зв’язку з переходом на іншу роботу. Герасим Васильович — досвідчений професіонал, але на цій посаді зараз потрібна інша людина, молодша, енергійніша, з новими підходами до організації роботи. Поки що обов’язки голови тимчасово виконуватиме Мирон Валентинович Остапенко. Указ про його призначення я теж учора підписав. Запитання є?

Запитань не надійшло. Але вони важкою хмарою висіли в спертому повітрі малого залу колегії, так і не пролившись на голову найвищої керівної особи держави Україна.

Генерал-лейтенант ФСБ Росії Генріх Якович Седов, як завжди, допізна затримався у своєму кабінеті на Луб’янці. Звичка, що залишилася ще з тих часів, коли він працював у 5 Управлінні КДБ СРСР. І Чебріков, і Андропов, і Крючков не змінювали заведеного ще з часів Сталіна правила основний робочий час затягувати далеко за північ, змушуючи й керівників нижчих ланок наслідувати цей приклад. Сиділи допізна й інші співробітники: а що як знадобиться якийсь папірець чи цифір?

Особливо затятими «полуночниками» вважалися працівники політичного «сыска» — тобто співробітники 5 Управління. Саме в ньому розпочав чекістський шлях лейтенантом Генріх Якович Сєдов. Хоча насправді Генріх Якович на той час був не Сєдовим, а зовсім навпаки. Тобто — Сіденком. Але скільки українців через політичну кон’юнктуру та історичний острах змінили «ко» на «ов»!

Розпад Союзу заскочив полковника Седова на посаді начальника відділу, що курирував лінію боротьби з націоналістичними проявами в союзних республіках. Генріх Якович, зокрема, спеціалізувався на боротьбі з українським буржуазним націоналізмом.

Сєдов добре знав українську мову, бо до восьмого класу навчався в українській школі в місті Хмельницькому, де проживав разом з батьками. На літніх канікулах Генріх відпочивав у бабусі, мами батька, що мешкала в селі Гриньки під Старокостянтиновом.

Коли Генріхові минуло 15 років, батьки переїхали до Смоленська, а потім до Москви. Хоч під Смоленськом у селі жила ще одна бабуся, мамина мама, Генріха ще кілька років незмінно відправляли на шкільні канікули до бабусі в Україну.

За тим, що відбувалося на батьківщині Генріха Яковича в 1991 році, Сєдов стежив уважно, переживав, хвилювався, часто телефонував двоюрідним братам і сестрам у Хмельницький. І, звичайно, болісно сприйняв факт проголошення незалежності України. Бо — не розумів.

Багатьох речей Генріх Якович не розумів. Навіть не намагався зрозуміти. І не сприйняв цей хід історії. На його думку — несправедливий і необ’єктивний.

У Москві й, зокрема, в органах держбезпеки працювало багато вихідців з України, й лише одиниці вітали факт здобуття нею незалежності. Відірвані від етнічної батьківщини, вони не розуміли, що насправді там відбувається. Хоч співробітники російських спецслужб і мали більш-менш достовірну інформацію про події в Києві, але вірили переважно страхалкам, які лилися з телевізійних ящиків.

Росія сама переживала смуту, і про події в Україні засоби масової інформації повідомляли здебільшого в контексті новин, які дотично стосувалися до подій у РФ.

Тоді, в 1991 році, Генріх Якович уже твердо знав, що залишиться в Москві. Україна ж стала відтоді для нього лиш одним з об’єктів його роботи.