Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Морл, відчуваючи, що по щокам вже течуть сльози. Те що він бачив було схоже на сон. Хоча він розумів, що це лиш ілюзії його предків. Але все ж…

Арел знов підбігла до нього, взявши за руку. Вона скеровувала його погляд, змушуючи тіло слідувати за нею. Вони закружляли у вальсі разом з іншими.

Світло в мені від вас.

І «дякую» скажу тихенько.

Це наш знов перший вальс.

Поряд мої рідненькі.

І навіть крізь віки

Я буду усміхатись.

Життя писали ви рядки.

Навчили долі не згинатись.

Морл мав можливість усіх роздивитись. Вони кружляли, підходячи до всіх по черзі. Ті їм усміхалися, іноді хтось махав руками. Морл ніколи цих людей не бачив. Точніше навіть не людей. Серед них єдиний знайомий острівець - його мати. Вона тримала за руку якогось чоловіка зі сріблястим довгим волоссям. А поряд з ними кружляли дванадцять хлопців та дівчат.

Якби Морл мав більше часу він би роздивився усіх краще. Якщо б була можливість, він би поговорив з кожним. Але це були лиш німі ілюзії. Відбитки тих, хто жив до нього.

Арел співала, здається забувши про все на світі.

Світло в мені від вас.

І «дякую» скажу тихенько.

Це наш знов перший вальс.

Поряд мої рідненькі…

Раптом Морл помітив дивну чорноволосу жінку. Вона відрізнялася від усіх інших. Вона була людиною! Морл впізнав ті карі очі та чорне волосся. Він ніби дивився на жіночу версію себе. Жінка усміхнулася йому, та приклала долоню до грудей.

Арел відчувала, що скоро вже кінець. Нажаль часу їм було відведено небагато. Лиш поки звучить ця мелодія. Потім їх треба відпустити. І знов залишивши Морла, вона крутнулась на каблуках та застигла зустрічаючись очима з усіма присутніми. У їх очах не було осуду, вони не злилися, що вона їх покинула у скрутну хвилину.

Минуле та теперішнє зустрілися. Вона була їх праматір’ю. Усіх, окрім однієї. Арел усміхнулася чорноволосій жінці та коротко кивнувши, закінчила пісню. Вона виконає своє призначення. 

І навіть крізь віки,

Тебе я не забуду.

Життя писали ми рядки.

Я роду вірна буду…

Коли останні акорди стихнули, зала почала пустіти. Арел стояла тримаючи Морла за руки. Його очі були вологі від сліз, як і в неї.

- Ну як? - схвильовано спитала вона.

Замість відповіді, Морл притягнув її до себе та поцілував. Охопивши його шию руками, щоб втримати рівновагу, дівчина відповіла на поцілунок. Це було замість тисячі слів.

* * *

Подарувавши Арел усмішку, Морл пообіцяв, що зараз прийде. Його переповнювали дивні відчуття. Ніби усі зламані частини його вставали на місця та зцілювалися.

«Що ж я наробив? - хлопець швидко йшов замковим коридором. - На вулиці вже була ніч. - Треба терміново відкликати наказ! Нехай живуть, як хочуть. Для чого я все це робив? Вони ж не винні, що мене зрадив Мерлін» - сумні думки врешті заполонили собою радісні.

Хлопець намагався йти швидко. Йому хотілося нарешті покласти кінець незліченній низці подій, які привили його життя до краху.

Нажаль, це був лише початок. Наказ «не чіпати Гармонію» вже не можна було відмінити.

Це була дуже важлива для мене глава. Вона розкривала Морла та Арел з іншого боку. Спроби написати цю главу були ще у грудні, але нічого не виходило. Тому я вирішила її відкласти та писати далі. 

Сподіваюся вам сподобається. Чекаю на враження.

Тут ви можете послухати пісню "Наш перший вальс"

https://www.instagram.com/reel/C9HrOEfCAqT/?igsh=MXdsOG00Z3g1azk3eg==