Читати книгу - "Яр"

— Старший, кажу, де?

— А ти хто такий, шо горлопаниш? — визвірився на нього партизан.

І справді — хто? Дядько Йовхим не мав бажання розкриватися й пішов до млина. Там, як він і передбачав, робота кипіла. У широко розчинені двері млина входили чоловіки й жінки, назустріч їм ішли інші, виваляні в борошно, і квапливо несли на спинах повні лантухи. Усе це відбувалося тихо, майже без жодного згуку, чути було тільки голос одного молодого партизана:

— Не задержуй движеніє! Давай, папаша, давай швидче!

Дядько Йовхим протиснувся всередину, пошукав очима, та й тут не було того, що йому треба. Коли ж вийшов надвір, зустрівсь із Антоном Яголою. Насунувши картуза на самі очі, поставивши комір піджака сторч, він підступив і всміхнувся:

— Повідіму, не всиділи дома?

— А ти чого тут?

Антін знову всміхнувся:

— Ходьомте на станцію. Там уже наші. Я був. Начальникові капут, бригадірові вашому капут, а ті всі порозбігалися — і одного не знайдеш!

— Ну, ходьом! — погодився Йовхим, і вони пішли.

Але дорога пролягала майже повз цукровий завод, і годі було втриматися, щоб не заглянути й туди.

Усе йшло за планом. Хоча ранок тільки починався, хоча про партизанську операцію ніхто з мешканців Яру наперед не знав, але й на заводі вже було повно люду. Усі діловито й дуже серйозно йшли в складські приміщення й тягли звідти цукор, який німці не встигли вивезти. Тягли лантухами, торбинами, ряднами й відрами, несли на плечах, на спинах і поперед себе, одна жінка, певно, зле поінформована сусідьми, прийшла без нічого, але й тут дала собі раду. Скинувши хустину, вона набирала совковою лопатою цукор і сипала в неї. Однак хустина видалася нікчемно малою. Тоді молодиця, кілька разів озирнувшись на дядьків, які мовчки поралися коло білого піску, спустила спідницю через коліна, зав'язала зверху гузкою й заходилася сипати туди, лишившись в одній сорочці.

Дядько Йовхим підійшов до партизана, який наглядав за розтяганням державного майна, і спитав:

— Скільки його?

— Кого? — не зрозумів партизан. Це був русявий хлопець певно, не тутешній, із полонених.

— Сахарю.

— А я знаю?

— Тонн з півсотні, повідіму, буде, — приміряв на око Антін Я гола.

— Довго, — сказав дядько Йовхим.

— Шо довго?

— Розбиратимуть.

— До обіду й крихти не знайдеш! — запевнив Ягола.

— До обіду... Скільки ше до того обіду...

Підійшов дід Омелько з Гуманчиків:

— Йовхиме, так ви шо: німця вже сюди не пустите, чи ше прийде?

— А чого ви... в мене питаєте, дядьку Омельку?

— Аж ти з ними!

— Хто? Я?..

Він подивився на сивого дідугана й хотів йому сказати, щоб не втручався не в свої справи, але потім подумав про інше. Брехати, ніби він прийшов просто подивитися, як люди грабують цукор, не було вже рації, люди не дурні й усе бачать. Проте, відвернувшись од діда, Йовхим сказав:

— Нє-е, це я так...

— Ходьомте, дядьку Йовхиме, — торкнув його за лікоть Антін. — Ше ж на станцію...

Вони вийшли з цукроварні й попростували городами до мосту, за яким починалася територія станції. Будка вартового була перекинута, поблизу лисніла чимала калюжа крови. Ягола перехилився через поруччя і сказав:

— Оно вони.

Дядько Йовхим і собі глянув. Унизу, розкидавши руки, лежало біля самої води двоє людей: один у німецькому строї, другий у мундирі українського поліцая.

— Було б їх у воду, чи шо...

— Хай собі, — махнув Антін.

Біля станції метушилося чимало партизанів. Одні ломами розвертали рейки, інші обливали мазутом вагони, що були залишені на запасних коліях, треті носили в приміщення просмолені шпали, які горопудилися рівними штабелями по той бік колій.

— А якщо поїзди? — спитав Йовхим.

— І там, і там, — кивнув Антін рукою туди, звідки йшли, й туди, де зникали рейки, — мости розібрані.

— А пасажирські є?

— Тіки два, — відповів Антін. — Ондечки й хазяїн іде.

Дядько Йовхим обернувся. Сюди, рвучко припадаючи на ліву ногу, ішов командир партизанського загону Кузьма Круть.

Дядько Йовхим уперше бачив його при денному світлі. Це був чорнявий і дуже худий чоловік років тридцяти, у шкуратянці, перехрещеній двома портупеями, із вусами й короткою бородою. На грудях у нього висів німецький автомат із відкидним залізним прикладом, одна нога, здорова, була взута в добрий чобіт, а друга — в обшмуляний протезний черевик. Правою рукою він підпирався на товстий ціпок із гнутою ключкою.

— Так і ви тут? — спитав дядько Йовхим.

Кривий усміхнувся:

— Мабуть, що тут.

Сьогодні вночі вони вперше зустрілись особисто, хоч разом діяли вже давно, і тепер ще раз міцно потисли один одному руки.

— Як там на цукровому, Антоне? — поцікавився Кривий. — Чи ти лише до млина заглянув?

— Обше був і там, і там... Граблять православні. Сахарю тони із п'ятдесят, а борошна...

— Борошна теж приблизно стільки, — сказав командир. — Мені доповіли хлопці.

— А німець не наскоче? — спитав дядько Йовхим.

— Я виставив на всіх дорогах заслони.