Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Цього разу не було. Барон зміг якось швидко викликати велетня. Я висадив фон Шпіла за дві версти від його будинку. Думав, поки добіжить і підніме велетня, в нас буде час утекти. Але велетень почав гонитву майже одразу.

— На пальці у барона є великий перстень. Коли фон Шпіл його тре, велетень прокидається і поспішає до свого пана. Не знаю, як це діє, але діє. Барон потер перстень, і велетень побіг.

— Чорт забирай, не знав!

— А як ви пролізли до будинку? Це ж справжня фортеця!

— У ящику, під виглядом посилки, — пояснив я. — Нам треба вибиратися звідси.

— Так, ходімо. Тільки обережно. Велетень повернувся, але можуть шустати ті баронові азіати.

— Хто вони?

— Якісь зарізяки з Кандагара. Це місто в Азії.

— Та я знаю, я ж у Туркестані служив. І в Кандагарі бував із секретною місією.

— Ох і багата у вас біографія, Іване Карповичу! Так ось, ці товариші вбили місцевого феодала й були приречені. Втекли в Ташкент, там їх арештували і збиралися видавати, але фон Шпіл добряче заплатив і викупив їх. Зробив своїми слугами.

— Не боявся, що вони і його приріжуть?

— Не боявся, бо вони налякані велетнем. Тепер ідемо мовчки.

І ми пішли. Я йшов першим. Не поспішав, прислухався, придивлявся, тримався лісу. Години за три ми вийшли з володінь фон Шпіла.

— Ну, тепер уже легше, — сказав професор. — Але все одно зброю тримайте напоготові.

Бар-Кончалаба показав наган.

— А чого ви мене рятувати побігли, професоре? Ризикували ж.

— Ну, ризикувати я люблю. Аби не любив, не займався б вивченням чудовиськ, бо це така тема, що тут ризик на ризику сидить і ризиком поганяє. А ще ж син мій, Імператив, — великий шанувальник ваших історій. Дуже чекає продовження і дуже б засмутився, аби ви загинули. Та й цікаво мені було попрацювати з найкращим сищиком імперії, перевірити, чи дмухана ваша слава, чи ні. Бачу, що й справді людина ви непересічна, бо...

— Тихо! — прошепотів я. Наче десь попереду кінь заіржав. Ішли ми лісом, за кількасот кроків від дороги. На дорогу поки що не виходили. — Залишайтеся тут, я подивлюся.

Не прямо пішов, а обходити почав те місце, звідки іржання почулося. Не поспішав, під ноги дивився. Добре, що вже пустили дерева та кущі листя, ховатися у лісі було легше. Потроху наближався, помітив невеличку галявинку. На ній наче був хтось. Віз, кінь пасеться. Побачив Піддубного і Альчесту. Вони за дорогою дивилися.

— Їхати треба, пані Альчесто. Якщо Іван Карпович наказав доправити вас до Охтирки, я доправлю, — казав лікар.

— Ні, почекаємо.

Лікар зітхнув.

— Нічого чекати. Іван Карпович на себе чудовисько відволік і врятував вас. Але сам загинув.

— Ні. Не вірю я, щоб Ваня хоч кількох пострілів не зробив у велетня, — закрутила головою Альчеста.

— Та його ж кулі не беруть!

— Не беруть, але Ваня б стріляв, а не просто чекав, поки вб’ють. Така він людина.

— Ага, стріляв би, — тихо сказав я, а вони аж підстрибнули.

— Іване Карповичу? — водночас і здивувався, і злякався Піддубний.

— Ванюшо! — Альчеста мені на шию кинулася. — Живий!

Я ледь на ногах встояв, така хвиля ніжності накотила.

— Живий, живий, — ледь прошепотів.

— О, так от чому ви до барона їздили. — Професор вийшов із кущів і захоплено роздивлявся Альчесту. — Та за такою красою можна і в пекло пробратися!

— Знайомтеся, це професор Бар-Кончалаба, мій рятівник, що допоміг сховатися від велетня, — відрекомендував я товариша. — Це Альчеста, колишня бранка барона, а це лікар Піддубний, який допомагав мені пробратися в маєток. Що ж, їдьмо!

Ми швиденько сіли у візок у покотили до Охтирки. Прислухалися, але земля не тремтіла. Велетень був десь далеко.

— Яка ж ви гарна, пані Альчесто! — сказав професор. — Якби я був скульптором, я б витесав вас із мармуру, аби був художником — намалював би вас оголеною, якби був поетом — присвятив би вам цілу поему, якби...

— Професоре, заспокойтеся, — перервала Бар-Кончалабу Альчеста. Професор скривився, але не припинив дивитися на дівчину з похапливою жадібністю.

— Барон вас шукатиме, — сказав Піддубний. — Доведеться тікати і тікати дуже далеко.

— Я сподіваюся, що в барона вистачить розуму не починати війну, в якій він усе одно програє,— сказав я.

— У нього є велетень. Я бачив, як він нишпорив пагорбами. Це було щось страшне! — тихо сказав Піддубний, наганяючи коней. — Він величезний, руки як стовбури вікових дубів! А його паща! Він може перекусити корову навпіл! Це щось жахливе!

— Михайле Григоровичу, не плекайте свій страх, переступіть через нього і забудьте, — порадив я. Озирнувся. Попереду, десь за версту, — битий шлях на Охтирку.