Читати книгу - "Воно"

Коли над дверима дзеленькнув дзвіночок, чоловік заклав сторінку сірниковою картонкою і підвів очі:

— Вам допомогти?

— Так, — сказав Білл і відкрив рота, щоб спитати про велосипед у вітрині. Але перш ніж він устиг заговорити, його розум заповнили якісь нав’язливі слова, єдине речення, що прогнало геть усі інші думки:

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

«Що, заради Бога»

(«штовхає»)

— Шукаєте щось конкретне? — запитав хазяїн ввічливим тоном, але уважно придивляючись до Білла.

«Він дивиться на мене так, — подумав, попри свою збентеженість, Білл зачудовано — ніби припускає, що я курнув тієї штуки, від якої отримують кайф джазові музики».

— Так, м-м-мене ц-ц-цікавить…

(«стовпи пхає»)

…ц-ц-цей ст-т-т…

— Цей перукарський стовпчик, ви маєте на увазі?

Очі хазяїна зараз демонстрували дещо таке, що Білл навіть у своєму теперішньому розгубленому стані добре пам’ятав і ненавидів з дитинства: нетерпіння чоловіка або жінки, яким доводиться вислуховувати заїку, прагнення швидко втрутитися й закінчити думку і таким чином заткнути бідолашного паршивця.

«Але я не заїкаюся! Я поборов це! Я НІХЕРА НЕ ЗАЇКАЮСЯ! Я…»

(«усіх запевняє»)

Ці слова так ясно звучали в його голові, що здавалося, наче хтось інший їх там вимовляє, що він зараз наче той одержимий демонами чоловік у біблійні часи — чоловік, в якого вверглася якась сутність Ззовні. Та проте голос він упізнав і розумів, що це його власний голос. Він відчув, як йому на обличчі тепло виступає піт.

— Я міг би зробити вам

(«привидів бачить»)

пропозицію щодо цього стовпчика, — проказував далі хазяїн. — Правду вам сказати, я не можу його штовхнути за двістіпсят. Я віддам його вам за стосімсятп’ять, як ви на це? Це єдина реально антикварна річ у моєму закладі.

(«стовп»)

— ЩОГЛА! — майже криком промовив Білл, і хазяїн злегка зіщулився. — Не ця щогла мене цікавить.

— З вами все гаразд, містере? — перепитав хазяїн. Дбайливий тон зраджувала жорстка сторожкість у його очах, і Білл побачив, що рука крамаря полишила стіл. Білл зрозумів через спалах радше не інтуїції, а логічного висновку, що нижче його власного поля зору стирчить відкрита шухляда й хазяїн майже напевне поклав свою руку туди, на якоїсь моделі пістолет.

Імовірно, він стривожився через можливе пограбування, більш ймовірно — просто стривожився. Він, урешті-решт, явний гей, а це те місто, де місцеві молодики влаштували смертельну купіль Ейдріену Меллону.

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

Це відганяло всі думки; це було, як божевілля. Звідки це взялося?

(«штовхає»)

Повторюючись знову й знову.

З раптовим титанічним зусиллям Білл накинувся на цю чужу фразу. Зробив він це, присилувавши свій мозок перекладати її французькою. Таким способом він побивав своє заїкання підлітком. У той час, як слова маршували полем його думок, він їх змінював… і зненацька відчув, що лещата заїкуватості послабшали.

Він усвідомив, що йому щось каже хазяїн крамниці.

— П-п-перепрошую?

— Я кажу, якщо ви збираєтеся затіпатися в корчах, зробіть це на вулиці. Мені тут такого лайна не треба.

Білл зробив глибокий вдих.

— Давайте почнемо с-спочатку, — сказав він. — Уявіть собі, ніби я щойно лиш у-у-увійшов.

— Окей, — доволі мирно погодився хазяїн. — Ви щойно лиш увійшли. І що далі?

— Т-той велосипед у вітрині, — сказав Білл. — Скільки ви хочете за той велик?

— Забирайте за двадцять баксів, — голос у нього тепер звучав розслабленіше, але рука все ще не показувалася назад. — Здається мені, свого часу це був «швінн», а тепер воно якийсь байстрюк, — він зміряв Білла очима. — Великий велосипед. Ви й самі могли б ним їздити.

Думаючи про зелений скейтборд того хлопця, Білл відповів:

— Гадаю, мої велосипедні поїздки вже в м-минулому.

Хазяїн знизав плечима. Нарешті знову показалася його ліва рука.

— Маєте сина?

— Т-так.

— Скільки йому?

— О-о-одинадцять.

— Величенький велик для одинадцятирічного.

— Ви приймете дорожній чек?

— Якщо його номінал не вище десяти баксів за ціну покупки.

— Я зможу дати вам двадцятидоларовий. Не проти, якщо я зателефоную?

— Ні, якщо це місцевий дзвінок.

— Місцевий.

— Зробіть собі ласку.

Білл подзвонив до Деррійської публічної бібліотеки. Майк був там.

— Ти де, Білле? — запитав він, і тут же, без паузи: — 3 тобою все гаразд?

— Я в порядку. Ти вже бачився з кимсь із наших?

— Ні. Побачу їх сьогодні ввечері. — Коротка пауза. — Тобто я очікую на це. Що я можу зробити для тебе, Білле?

— Я зараз купую велосипед, — спокійно сказав Білл. — Я подумав, чи не міг би я закотити його до тебе додому. У тебе є гараж чи щось таке, щоб я міг його там поставити?

Тиша у відповідь.

— Майку? Ти мене…

— Я тут, — відповів Майк. — Це Сілвер?

Білл поглянув на хазяїна, той знову читав свою книжку… чи, може, просто дивився в неї, сам уважно прислухаючись.

— Так, —