Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

У моєму довгому житті (а це насправді так) багато хорошого, були цікаві зустрічі, успіхи, злети. Були й падіння та гіркі розлуки. взагалі-то я, людина весела й життєрадісна, багато страждав і навіть плакав. Плакав через біль втрат і власне безсилля, через свою дурість і неуцтво. Рідше — з радості.

Рано, в п’ять років утративши батька, я до двадцяти прожив з мамою і старшою сестрою. Вони були дуже добрі й лагідні зі мною. Це вплинуло на моє виховання. У нашому домі ніколи не було хамства, грубощів, бійок, сварок та пияцтва, яку багатьох інших сім’ях. Але я не ріс тепличною дитиною. Рано я пізнав багато такого, чого не знає і дехто з дорослих. Я знаю, що таке «хочеться їсти». Я знаю, як це — не мати одягу, взуття. Але я добре пам’ятаю мамине тепло. І коли трапляються в житті хвилини відчаю, озлоблення, ненависті до всього роду людського, то уявлю наш маленький затишний будиночок, маму — і розвиднюється на душі, мені стає легше. І коли я мушу робити щось не зовсім красиве чи правильне, перш за все мені соромно перед мамою.

Це була свята людина. Кажуть, Бог забирає до себе кращих людей. У її сорок дев’ять вона була молодою і красивою…

Навіщо пишу це все? Хочу, щоб ти трішки знала про мене. Інакше буде важко далі спілкуватися. Час зітре перші враження, не принесе нових — і все розсиплеться. А не хотілося б. Як це ти там написала: ми зробили крок назустріч одне одному, бо нам не вистачало теплого й доброго спілкування?

Так. І я ще додам: люди більше спілкуються своїми оболонками, ніж своєю суттю. Розкрити, оголити душу й голою доторкнутися до іншої душі, зцілитися одна від одної — ось, як на мене, суть індивідуального прихованого інтиму, який не всім дано пізнати.

Люди звикли ускладнювати, як кажуть, і так складне життя. Ми знищуємо своїх братів по розуму, а вони знищують

нас. Більше того — ми самі себе знищуємо. А життя — мить у вічності. І все ж саме з миттєвостей воно складається. Приємних і неприємних, радісних і сумних. Приємні й радісні запам’ятовуються надовго. Неприємні й сумні довго болять. Біль убиває людину. Тепло спорідненої душі відігріває, любов — відроджує. Немає жодної людини, яка не мріяла б про любов. Декому здається, що їх люблять: минає час — любов зникає, хоча, мабуть, усе-таки то була не любов.

Щоб любити людину, треба твердо, безрозсудно, навіть бездумно вірити в чесноти коханого (коханої). Малі сумніви породжують великі, з’являються недовіра, підозри тощо. Починається карусель, і, цілком природно, закінчується любов.

Це не філософія. Це — виправдання. Виправдання нас. Чи мали ми право вчиняти так, як вчинили? Чи не випробовували ми себе, не готували до чогось такого, від чого й могло розвитися те саме Велике Почуття, що й називається Любов’ю?

Не можу — розучився — писати все просто, відкрито. Професія дається взнаки. Хоча іноді написати легше, ніж сказати, дивлячись людині в очі. Але з певного часу в житті я перестав довіряти паперові. Здавалося б, простіше написати, а не говорити. Але все ж мрію тобі вимовити: «Все, що було — прекрасно! Навіть твій погляд, що ковзає по стіні й нічого не виражає, намагаючись підкреслити байдужість до того, що відбувається в ліжку, неприйняття моїх потуг ані морально, ні фізично, зневага до моїх перших жалюгідних спроб збудити бажання у відповідь — навіть це зараз приємно згадати. Хоча й дещо гірко, бо все могло бути інакше».

Так, ти стримана. Але ця загалом непогана риса не повинна полишати тебе доти, доки в нашому стольному граді ти не з’явишся довгоочікуваною гостею. Не думаю, що збереження цієї риси зарахується тобі, як чеснота. Я всіляко боротимуся проти неї.

До побачення.

Богдан

Добридень, мій мучителю!

Не сердься, бо це насправді так. Коли чую твій голос по телефону, уявляю твої очі, то забуваю про все на світі. Не маю бажання ні з ким спілкуватися, говорити й почуваюся щасливою. Але ці миті дуже швидко минають, і залишається болісне чекання. Особливо важко було відпускати тебе, знаючи, що наступної зустрічі може й не бути. Вірю — ти відчув і зрозумів усе правильно. Я вдячна тобі за радість і біль нашої зустрічі. Єдине, що затьмарило ці відчуття, так це те, що ти швидко пішов. Я сиділа в готелі, й мені до сліз було гірко дивитися на телефонний апарат, по якому нікому було зателефонувати.

Ти змусив битися по-іншому моє серце, роз’ятрив мою душу, розбурхав моє тіло, які були до всього байдужі. Я не знаю, чим усе це закінчиться, і не хочу про це думати. В одному впевнена: мені з тобою дуже добре, без тебе сумно й тяжко. Але нам ніколи не бути разом, і це я дуже чітко усвідомлюю. Усе ж через багато років ми будемо не раз шкодувати, що не знайшли в собі сили змінити своє життя. Я твердо знаю, що ти не зможеш завдати такого страшного болю своїм близьким.

Але не сумуймо. У серці мають якнайдовше залишитися тільки радість і приємна знемога від зустрічі. Вона довго-довго мене зігріватиме.

Коли ти взяв у мене те, що я привезла, і не дуже коректно зник, я не образилася. Я на це йшла свідомо, розуміючи всі наслідки мого вчинку. Але я не могла вчинити по-іншому. Мене менш за все турбує,