Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Могло бути гірше,— тільки й сказав Страйк.— Жодних фото, ні слова про Бамборо. Схоже, ми відстрашили Оукдена від ідеї продати історію про нас.

Трохи ніяковіючи, Робін потай погортала на телефоні фотографії з вечірки Джонні Рокбі, поки стежила за бойфрендом міс Джоне під її будинком. Гості Рокбі — зірки Голлівуду й рок-н-ролу — всі прийшли у вбранні в стилі вісімнадцятого століття. Серед світлин знаменитостей Робін трапилося одне-єдине фото Рокбі в оточенні шістьох із сімох його дорослих дітей. Робін упізнала Ала, який усміхався з-під напудреної перуки набакир. Уявити там Страйка, ще й убраного в парчу та з мушками на обличчі, було важче, ніж уявити його на пілоні.

Попри полегшення від того, що Оукден ніби облишив ідею поговорити про агенцію з пресою, Робін тривожилася, бо червень спливав. Справа Бамборо, для неї важливіша за всі інші, зайшла в глухий кут. Глорія Конті зустріла прохання Анни поговорити мовчанням, Стіва Датвейта і сліду не було, так само як і новин про можливість допитати Денніса Кріда. Гнійний Риччі лишався недосяжним у домі опіки, за яким ніхто тепер не стежив — бракувало людей.

Не вдалося знайти навіть тимчасової заміни Моррисові. Страйк звертався до всіх знайомих у відділі спеціальних розслідувань, Гатчинс підняв контакти в лондонській поліції, а Робін насідала на Ванессу, але охочих працювати в агенції не було.

— Літо ж,— сказав Барклей, коли однієї суботи їхні з Робін стежки перетнулися в офісі.— Люди не хочуть на нову роботу, вони хочуть на море. І я їх ой як розумію!

І Барклей, і Гатчинс заздалегідь запланували відпустки з дружинами й дітьми, і партнери не могли відмовити підрядникам у праві на відпочинок. У результаті на середину липня в агенції лишилося двоє детективів: Страйк і Робін.

Страйк зосередився на стеженні за бойфрендом міс Джоне, досі шукаючи докази того, що опіку над донькою йому довіряти не слід, а Робін намагалася зав’язати знайомство з секретаркою Мутного, та це виявилося нелегко. Уже кілька тижнів у різних перуках і контактних лінзах Робін то починала з нею розмову в барі, то наступала на ногу в нічному клубі, навіть у туалет за нею ходила. Секретарка наче не здогадувалася, що до неї раз у раз чіпляється одна й та сама жінка, але й не виявляла бажання підтримати розмову й тим паче розповідати, що її шеф — розпусник і кокаїніст.

Підсісти до секретарки на обіді в сандвіч-барі в Голборні не вдалося, але сьогодні Робін мала темні очі й темне волосся (завдяки лінзам і крейді для волосся), тож вирішила, що прийшов час спробувати витягнути інформацію не з привабливої молодої жінки, а з одного дуже старого чоловіка.

Це рішення далося їй нелегко, а його втілення в життя не здавалося буденною справою. Робін загалом симпатизувала Страйковому другу Шпенику, але не мала ілюзій щодо того, наскільки страшною має бути людина, здатна налякати чоловіка, який вступив до світу криміналу дев’ятирічним. Тож Робін розробила план, першим кроком якого була повна невпізнаваність. Сьогодні саме трапилася нагода; почавши працювати зі Страйком, Робін дуже багато дізналася про силу макіяжу й іноді мала задоволення бачити, як партнер придивляється до неї, не впізнаючи. Ретельно оглянувши себе в дзеркалі в туалеті «Макдональдсу», Робін переконалася, що взагалі не схожа на Робін Еллакотт і що ніхто не здогадається — зовсім недавно вона ходила з підбитими очима. Вона рушила до метро й за двадцять хвилин прибула на станцію «Енджел».

Погода була чудова, але сад, де іноді відпочивали літні підопічні Святого Петра, стояв безлюдний. Братки зникли, з’явилися рожеві айстри; на широкій, залитій сонцем вулиці, де стояв дім опіки, майже нікого не було.

Коли Робін підійшла до дверей, цитата з Євангелія від Петра зустріла її золотим блиском.

«...не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви... але дорогоцінною кров’ю Христа».

Робін подзвонила. За якусь хвильку відчинила пухка чорнява жінка в знайомому синьому однострої.

— Добридень,— привіталася вона з іспанським акцентом.

— Привіт,— сказала Робін, імітуючи північнолондонський акцент свої подруги Ванесси.— А я до Енід. Вона — моя прабабуся.

Це було єдине ім’я пожилиці дому опіки, яке Робін вдалося дізнатися. Тепер вона дуже боялася почути, що Енід уже померла чи не має рідних.

— О, як чудово,— сказала нянечка, усміхнулася і показала на книгу відвідувачів біля дверей.— Будь ласка, запишіться, а коли будете виходити, не забудьте виписатися. Вона в себе в кімнаті. Можливо, спить.

Робін ступила до темного фоє з дерев’яними панелями на стінах. Вона навмисно не спитала, який номер кімнати Енід, плануючи загубитися.

Під стіною стояли ходунки та складані возики. Увагу до себе привертало величезне розп’яття навпроти дверей, на якому блідий алебастровий Ісус вражав детально виліпленим пресом; з його долонь, підошов і пораненого терновим вінцем чола струменіла багряна кров. Пахло тут значно краще, ніж у притулку, де мешкала Бетті Фуллер: не обійшлося без застарілих кухонних запахів, але їх майже приховував аромат поліролю для меблів.

З напівкруглого вікна над Робін лилося сонячне світло. Вона схилилася до журналу відвідувачів і вписала час і дату свого візиту, а також своє вигадане ім’я: Ванесса Джоне. Над столом, де лежав журнал, висіла дошка з іменами всіх резидентів. Біля кожного імені був дерев’яний бігунок, який показував, «в’їхав» пожилець чи «виїхав». Нікколо Риччі був на місці — і Робін підозрювала, що він узагалі невиїзний.

У домі опіки був ліфт, але Робін вирішила піднятися застеленими червоним ковроліном сходами й зустріла доглядальника-тринідадця, якого часто бачила під час стеження,— він саме спускався. Тринідадець, який ніс урологічні пакети, усміхнувся і привітав її.

Від майданчика на другому поверсі відходив коридор. Табличка повідомляла, що тут розміщуються кімнати від першої до десятої. Робін пішла коридором, читаючи імена на дверях, але, нажаль, «місіс Енід Біллінгс» мешкала в номері другому, а Риччі, як швидко виявила Робін,