Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Залишившися знову сам, Горовиць прийняв і перше повідомлення по телефону. Повідомлялося якраз про підпал більшовицького кіоска біля Думи. Тільки Саша дав відбій і хотів дзвонити до «Арсеналу», щоб спрямувати туди арсенальських червоногвардійців, як телефон задзвонив вдруге. Повідомлялося з «Арсеналу»: більшовицький кіоск проти «Арсеналу» теж горить, і червоногвардійці з Івановим на чолі пішли втихомирити юнкерів. Отже, підмоги треба було шукати десь–інде. Саша почав добиватись у Головні залізничні майстерні. Та тут задзвонили з телефонної станції і дали вокзал Київ–Перший. Юрба офіцерів та юнкерів оточила поштовий вагон петроградського поїзда, вибирає більшовицьку пресу і заміряється кинути її в багаття. Саша додзвонився в Головні залізничні майстерні і спрямував червоногвардійців–залізничників на вокзал. Тільки він поклав трубку, телефон задзвонив знову.

Говорив Затонський з Сирця. Комітет доручив йому виступити на мітингу козаків Богданівського полку — з оголошенням ухвал конференції прикордонної смуги. Затонський повідомляв: мітинг розпочався, доповідають про Петроград. Настрій у козаків непоганий, вони обурені кривавими діями реакції і стурбовані: чи, слідом за більшовицькими, не почне Тимчасовий уряд громити й українські організації? Дуже слушний момент прихилити їх на наш бік! Але вони міцно тримаються своєї Центральної Ради. Як же бути? Ми ж відмовилися ввійти до Центральної Ради. Вчорашня конференція підтвердила нашу тактику: окремо від націоналістів!

— Володимире Петровичу! — гукав Горовиць у телефон. — Змінити ухвал комітету і конференції ми з тобою не маємо права! Мусиш сказати їм, що більшовики не замиряться з Центральною Радою, доки там заправляють буржуазні партії і ведуть політику розколу демократичних сил…

— Але ж, — загукав з другого кінця проводу Затонський, — куди ж вони подінуться з своєї Центральної Ради, націоналісти й сепаратисти, якщо їх звідтам ніхто й не жене? Єрунда якась! Ми ж ввійшли до Ради робітничих депутатів і Ради військових депутатів, дарма що там теж заправляють меншовики та есери, і боремося проти них! Як же інакше?

— Володимире Петровичу! — гукав Горовиць. — Ти ж знаєш мою позицію. Я за те, щоб зараз, коли робітничий з'їзд поповнить Центральну Раду стома пролетарями, ввійти й нам до Центральної Ради — захопити провід, змінити її політику, або… зірвати її зсередини. Але ж з нами не згодні! — Він раптом неначе натрапив на вихід. — Слухай! Чорт з нею, з Центральною! Нам важливо заволодіти людьми, які за нею ідуть! От тобі спосіб для богданівців. Зараз у місті юнкери громлять більшовицькі організації. Розкажи богданівцям про все. Спробуй убити двох зайців. Нехай рушають до міста і наведуть лад. А сама участь в угамуванні реакціонерів прихилить їх до нас. А Центральна — як хоче…

Затонському пропозиція видалася слушною. Пообіцявши спробувати привести богданівців у місто, він відключився.

Але телефон знову зразу задзвонив.

Дзвонила телеграфістка–більшовичка з центрального телеграфу, і її повідомлення було прикре. Щойно в адрес «тьоті на Підвальній» прийнято телеграму з Петрограда:

«Юрочку покладено в лікарню».

«Тьотя на Підвальній» — то був умовний пароль для спеціальних повідомлень у комітет. Розшифровувалася телеграма так: «Юрія Коцюбинського кинуто в тюрму». Член петроградської Військової організації більшовиків, Юрій Коцюбинський в час липневої демонстрації очолив сто вісімдесятий піший полк і був арештований карателями Керенського — Дударева.

Саша похнюпився: Юрко був йому душевний друг, а головне, через Коцюбинського відбувався зв'язок більшовиків Київ — Петроград. Зараз він був особливо потрібний. І от нелегальний зв'язок з петроградськими більшовицькими організаціями уривався.

Та розмишляти Горовицю не було коли: телефон дзвонив і дзвонив. Тепер з центра повідомляли: з Шулявки суне банда анархістів, хапають, де попадеться, офіцерів та юнкерів — і російських, і Центральної Ради — зривають погони, наминають їм боки, а то й спускають штани й сиплють гарячих… На чолі анархістів — дівча в матроських штанях, якась Каракута.

Саша зареготав. Отже, й офіцерам перепадає, не тільки більшовикам! Але взагалі було не до сміху. Спільник виявився надто несподіваний, та й вдавався він до методів, які тільки поширять ексцеси. Але Саша знову не міг стримати реготу: господ–офіцерів шомполює шулявська дівка! Ну й сміху! І звідки така? Треба буде знайти й поговорити. А тимчасом анархістів все ж таки треба приструнити.

Саша поклав трубку, телефон не задзвонив зразу, і Саша скористався, щоб подзвонити самому. Він знову викликав «Арсенал», — може, червоногвардійці вже впоралися з бешкетниками біля газетного кіоска? Треба спрямувати їх проти анархістів.

Тепер в «Арсеналі» трубку взяв сам Іванов. Так, юнкерів вже розігнано, забралися вони і з арсенальських кварталів, де пробували шукати більшовиків навіть по хатах.

Але саме в ту хвилину, коли Горовиць хотів розповісти про анархістів з шулявською дівчиною на чолі, двері кімнати раптом розчинились, і на порозі став офіцер. За ним зразу ввійшов другий. Позаду тиснувся натовп юнкерів — гвинтівки з пригвинченими багнетами.

Тоді Горовиць швидко гукнув у телефон:

— Приміщення Ради робітничих депутатів теж, очевидно, захоплено юнкерами. Принаймні в нашу кімнату…

Офіцер підійшов впритул і вихопив трубку з рук Горовиця: