Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Альбрехт вилаявся, скинувши руку з чарівним кільцем. Заклинання точно потрапило у птаха, і той мертвий впав на підлогу.

Здійнялася паніка.

Рада з Альбрехтом розуміли, що без Деррика вони не зможуть перенестися звідси. Як на зло Месник небес усередині них навідріз відмовлявся пробуджуватися.

- Як же вигідно. – не стримуючись вилаялася Рада.

- Це через те, що ми не пройшли якусь церемонію.

- О-о-у. Ти де це прочитав?

- У тому ж Радарі. Наша сила нестабільна поки ми не пройдемо якусь церемонію.

- Йому краще було б уточнити. – крізь зуби промовила вона.

Вони були настільки поглиблені у свої думки, що не почули, що до них хтось звертається.

- Тут є потайний хід.

Альбрехт глипнув. Ця новина його настільки шокувала, що він не знав, що спочатку відповісти.

- Тоді чого ви не тікали?

- Там решітка. Деякі вже намагалися її зламати. Але ні в кого з нас немає сили.

- Зрозумів. Показуйте. – кинув Альбрехт стрімголов кинувшись до того місця де був вхід у підвал.

Зламати залізні грати не склало проблеми. Люди, штовхаючись ринулися до тунелю. Альбрехта вчасно хтось встигнув схопити за комір куртки, щоб він не впав під ноги.

Що час майже вийшов, вони зрозуміли по гарматному залпу. Одна зі стін храму затрусилась і впала.

Люди в паніці почали лізти один на одного, намагаючись вибратися. Більшості з них була потрібна допомога.

Кинувши на них останній погляд, Альбрехт підбіг до Ради, яка стояла на східцях у підвал. Сукня у неї була брудною, наче по ній хтось потоптався. Дівчина втомлено дивилася на нього. У очах більше не було злості, лиш тихий відчай.

- Йди з ними!

- Ти забув? Я нікуди без тебе не піду!

Взявши її за праву руку, Альбрехт швидкими кроками пішов у головну залу. Її тепер було не впізнати. Частини стіни, там де стояли ворота не було.

Молитися було марно. Бо не почує ніхто.

Тримаючись за руки, вони пішли через залу до великих, дверей, що тепер лежали розбиті.

На вулиці було темно та холодно. Стискаючи долоню друга, Рада кусала губи. Сльози стояли в очах.

«Тільки не зараз…» - на цей раз вона відчувала, що порятунку не буде.

Дівчина вже давно не боялася дивитися в очі смерті. Але ось так, на чужій землі… Залишити усіх хто на тебе сподівався. Залишити мрії…

Вона не могла стримати сльози.

Коли вони вийшли, до них підбігли четверо карателів, та закували у наручники. В десяти метрах від них стояла карета, що була дуже схожа на ту, ще перевозила в’язнів.

Вже підходячи до неї Альбрехт здригнувся, почувши чергу гарматних залпів. Озирнувшись, він побачив, що храму більш немає…