Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Потяг справді повільно, зовсім тихо покотився. Провідниця, бачачи сцену прощання, навіть забула про традиційні слова-попередження.

Станіслав узяв дружину Богдана за плечі, відірвав від себе, хотів щось сказати, голова його нахилилася до Надії, але поцілувати її Стас не наважився. Він зустрівся з очима Богдана, різко повернувся і стрибнув на підніжку вагона.

Надія не повернулася в бік потягу, що, поступово набираючи швидкість, віддалявся.

Що такого треба було зробити Богданові за багато років спільного життя, як поводитися, аби дружина, яка його колись кохала до нестями, зараз отак, перед усім людом, не звертаючи на нього жодної уваги, дала волю своїм почуттям?!

Мабуть, Богдан сам для цього все зробив. Так, це він винен у тому, що трапилося, що він дістав сьогодні цього ляпаса, цей плювок в обличчя…

— їдьмо додому, — промовив тихо Богдан. — Пізно вже…

Надія повернулася до нього, якась уся згорблена, наче приречена. Ще б їй хвоста — вона б його зараз підібгала під себе. Підійшла, всім виглядом, хоч того, може, й не хотіла, показуючи смиренність і байдужість до того, що може зараз вчинити її чоловік. Виглядом — так. Але не очима. Очі переможно горіли й наче промовляли: «Будь, що буде — я це зробила. Я це зробила, я вільна робити, що хочу». А сама тихо підійшла і, схиливши голову, стала перед ним.

— Ходім, — повторив Богдан. — Син обіцяв зайти, кинеться, а батьків нема… — Він потім і сам не міг пояснити, як це в нього вийшло. — Вдома поговоримо. Це колись мало статися. Рано чи пізно.

Він чомусь простягнув їй руку… Може, хотів, щоб вона її взяла, чи сподівався, що підійде ще ближче до нього. А може, боявся, що вона піде без нього… Надія, схоже, не помітила цього жесту. Богдан опустив руку.

А що робилося з нею, з цією жінкою, нещасною самотньою жінкою в літах, яка нарешті здобула свободу. Свобода й перемога були зараз із нею. Перемога над собою, над обставинами, над долею. Над ним.

Чи треба було їй перемагати в такий спосіб? Чи хотіла вона саме такої перемоги? Навіщо вона їй тепер, коли Надя знала, що вже ніколи не побачить Стаса, ніколи з ним не заговорить, не обійме його, не…

Господи! Що ж це коїться? За що?..

Богдан узяв таксі. Так легше. У машині темно й не треба дивитися одне одному в очі.

«Ах, ты ж красавец! Ах, ты ж такой крутой, ах, ты ж, чекистская твоя морда! Ах, ты, етить твою мать, грозный трахалыцик-перехватчик! Ах, ты, жопа немытая, кундель недорезанный! Пидор гнойный, трахнутый во все дырки! Ах, ты ж, оперативник непревзойденный!», — Богдан вдихнув, затримав дихання, знову вдихнув ще глибше. І тільки тепер до нього дійшло, що він лається подумки, як останній портовий вантажник. Причому — російською мовою. Утім, цей внутрішній вибух емоцій тривав лише кілька секунд. Богдан дивився крізь вікно автомобіля на нічний Київ. Зовні жоден м’яз на обличчі не видав його внутрішньої бурі.

Богдан Зорій осмислював. Осмислював не те, що сталося кілька хвилин тому. У його голові за час, поки їхали додому, промайнуло майже все їхнє подружнє життя. Життя, яке медом аж ніяк не назвеш. І щастям також.

Генріх Якович Сєдов уже давно не мав такого задоволення від результатів своєї роботи. Усе йшло напрочуд вдало.

Матеріали, які він підготував з яйцеголовими аналітиками з контррозвідки, що начебто містили надсекретні дані про плани російського ФСБ щодо України, благополучно було «проведено» через підрозділ, у якому працювала Настя Литвинова. Передачу копій документів бойфренду на черговій лямурній зустрічі в готелі Києва професійно задокументували колеги Седова, що працюють у столиці України під дахом

російського посольства. Нехай їхній Зорій поламає голову над шарадами, в яких заплутався б і сам Шерлок Холмс.

Учора Генріх Якович дістав ще одну приємну звістку з Києва: його найголовніша карта у грі з українцями — агент «Туз» — нарешті посів давно заплановане місце в ієрархії української влади. А саме: Президент України підписав указ про призначення керівником свого Секретаріату Сергія Левенюка. Він тривалий час обіймав посаду помічника Президента, а ще довше був одним із найрозумніших, найперспективніших агентів російської ФСБ, на якого, можливо, більше, ніж керівництво федеральної служби, покладав надії генерал-лейтенант Сєдов.

Сергія Левенюка вербував особисто Генріх Якович, коли перший пробивав бізнес у столиці Росії через своїх приятелів— москвичів — комсомолят ще Союзу, котрі дружно вдарилися в підприємництво на теренах колишніх союзних республік. Зробити це було легко: Левенюк одразу погодився працювати на ФСБ, бо вважав тимчасовою недоречністю і саму незалежність України, і розпад Радянського Союзу, від чого він особисто постраждав, маючи реальні шанси зробити партійну кар’єру. Відомості про політичну ситуацію в Україні, владні розклади та «розфасовки» від «Туза» надходили регулярно. Цю інформацію (причесану або підсилену власними ремарками Седова) доповідали керівництву Росії і використовували в нелегких, а часом і драматичних контактах із владою України.

Генріха Яковича ця диспозиція перед визначальними в історії України подіями цілком влаштовувала. Він не збирався найближчим часом вживати якихось репресивних заходів стосовно об’єкта оперативної розробки «Сімки», бо та була під ретельним контролем і не могла поки що заподіяти що найменшої шкоди інтересам Росії.

Так міркував генерал Сєдов. Він же зовсім не знав, що з цього приводу думає Настя Литвинова — співробітниця аналітичного підрозділу ФСБ РФ. Можна підслухати, що людина говорить, можна підглянути, що людина робить, і ніяк не вдається