Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Ти можеш говорити, як є. Не поспішай.

Тарсіша зробила кілька вдихів, щоб заспокоїться.

– Мені часто сниться один і той же сон. Той самий цвинтар, і та сама могила. В цьому сні я мати, в мене є… – Вона запнулася – …Точніше була дитина. І зараз я стою біля її могили і не можу згадати, як вона загинула.

Оракул уважно слухала дівчину.

– В цьому сні, він був батьком дитини?

Тарсіша закивала головою у відповідь на питання.

– Так, я не знаю майбутнє це або ні, але сон жахливий, і сьогодні знову теж був. – Дівчина заплакала. – Сьогодні снилося те саме. Я знову прийшла на могилу. Була ніч і навколо нікого. Було тихо, ні шуму листя, ні вітру. Повна тиша. Я стояла біля поховання і раптом почула плач дитини. Я почала озиратися на всі боки в пошуках малюка, але не могла його ніяк знайти, поки не зрозуміла, що цей звук йде з могили.

– Загибель дитини – це, можливо, самий гірший сон, який тільки може бути. Кожна людина, не досвідчена в значеннях снів, злякається такого розвитку подій, і подумає, що таке може статися і наяву.

Оракул покинула своє місце і, підійшовши до шафи, почала щось там шукати. Повернувшись до дівчини, вона протягнула їй предмет. Та взяла його і здивовано подивилася їй в очі.

– Це древній ловець снів. Він тобі допоможе.

Дівчина тримала в руках дерев'яний круглий амулет. Різні символи прикрашали його, а візерунки, які були вплетені в середині, вражали уяву.

– Що означає мій сон? – Запитала Тарсіша. – Що це може статися зі мною в майбутньому?

– Станеться лише те, що повинно статися. Ця дитина символізувала ваше з ним майбутнє. Він був похований, а це означає – що майбутнього немає. Те, що тобі приснилося сьогодні дуже дивно. Мертві не плачуть, плачуть тільки живі. І те, що ти чула, означало – життя, а не смерть.

Тарсіша витирала сльози зі своїх очей, очей, наповнених надією.

– Ваше майбутнє з ним живо, але не думай, що буде легко. Треба докласти зусилля, щоб відкопати те, що було закопано.

Жінка міцно обійняла Тарсішу. Вони пробули в обіймах півгодини, і дівчина відчула величезне полегшення.

Зараз, поряд з Дітаром, вона згадувала ті слова і той сон, який спочатку здавався жахом, а в результаті виявився благословенним знаменням.

Глава 53

"Одного разу втрачена честь – не повернеться ніколи".

Заповідь П'ятдесят третя. Кодекс Братства тибетських ченців.

Могутній тупіт копит підіймав клуби пилу. Кінь мчав з неймовірною швидкістю, наближаючи свого вершника до цілі. Тварина вже була втомлена, але постійно натягнуті поводи не давали йому і натяку на відпочинок. Тканина плаща вершника розвивалася від потоку повітря, він неначе летів. Летів швидко і нестримно, залишаючи після себе лише сліди копит і туман пилу. Він наближався до невеликої приземкуватої фортеці, складеної з білого, грубо витесанного каміння. Фортеця була розташована біля входу селище, оточена високою білою стіною, що охороняла поселення від ворога, і служила воротами. Над єдиною вежею селища, гордо майорів на вітрі прапор, який першим впадав в очі всім, побачившим Білокам'яну фортецю.

Людина різко зупинила коня. Кінь отримав довгоочікуваний відпочинок, а вершник дістався до своєї мети. Він стояв біля самих воріт фортеці і дивився вгору на сторожову вежу.

– Хто командує цією фортецею? – Сидячи в сідлі, спокійно поцікавився вершник.

– Чернець Дітар, ваша милість. – Відповів стражник зі стіни.

– Скільки у нього воїнів? – Грізним голосом продовжував запитувати приїжджий подорожній.

– Три десятки ченців. – Все так само спокійно відповідав солдат.

– Цей Дітар послухає Авраала?

– Так, але…

Не встиг він закінчити свою думку, як його перебив вершник.

– Я даю вам годину, одну годину. По витіканню цього часу ворота мають бути відкриті, а його ченці, без зброї, стояти переді мною. Виконуйте.

Стражник вирішив доповісти про візит дивного гостя.

– Ваша милість, навіщо вам це селище?

– Година витікає. Той, хто не виконує мої накази, не може продовжувати жити.

Поки стражник вів бесіду з незнайомцем, Дітар і Авраал вже прибули до стін вежі і теж бажали поговорити з людиною, яка мабуть самостійно, збиралася їх атакувати. Дітар підійшов до начальника варти і поцікавився, про що була розмова.

– Цей літній пан, мабуть знайомий з Авраалом і в нього є якісь особисті рахунки з Братством. Він знайшов сюди дорогу, що говорить про те, що він тут вже бував. Він вимагав від вас здатися і загрожував смертю в разі відмови.

– Ми дали присягу Білокам'яному селищу і битимемося. – Повідомив йому Дітар.

– Я розумію. – Скорботно опустив очі начальник варти. – І я з вами.

Спокійний голос стражника дуже надихав Дітара. Готовність ченців наслідувати свої клятви і принципи Братства була в рази сильніша за страх смерті. Дітар подивився на гостя у білокам'яних стін. Авраал вже давно спостерігав за людиною біля воріт, якої зовсім не чекав тут побачити.

– Одже сам прийшов. – Порушив тривале мовчання Дітар.

Чоловік підняв голову і подивився на ченця.

– Навіщо? – Запитав Дітар.

Той не відповів, лише відвів погляд, спішився і підійшов до воріт. Давно він тут не був. З тих самих пір, як зрадив Братство і став Книготорговцем.

– Мовчиш? – Гмикнув Авраал. – Можеш не відповідати! І так все зрозуміло.

– Що тобі зрозуміло? – Сердито буркнув Кіан, кинув спідлоба колючий погляд на Авраала.

– Що діватися тобі нікуди. – Спокійно пояснив Авраал. – Така доля всякого зрадника. Той, хто зрадив – назавжди перестає бути своїм.

– Все сказав? – Уїдливо запитав Книготорговець.

Авраал тепер дивився на нього ні як на зрадника, швидше, як на дитину, що нашкодила. Вони спустилися зі стіни. Глава Братства забажав подивитися в очі своєму братові. Великі ворота відкрилися, і Авраал у супроводі Дітара вийшов за стіну до зрадника. Він наблизився настільки, що Кіан відчув його дихання.

Старий чернець заговорив тихо і люто:

– Є свої, а чужі. І серед них зустрічаються погані і хороші люди… не важливо… – Він говорив так швидко, що деякі його слова плуталися. Емоції переповнювали його, в очах горів вогонь. Він був готовий спопелити його дотла. – Ти присягав своїм. Ти присягався у вірності. І ти ж і порушив присягу. Кодекс! – Гучний голос Авраала звучав у вухах Книготорговця.

– Іноді свої, поступають паршиво, іноді чужі поводяться людяно. Іноді чужим при цьому гірше, ніж своїм і їх можна виправдати.

Кіан трохи заспокоївся і подивився в очі брата з глибоким співчуттям.

– Ти зрадник. Ти беззастережно прийняв чужих, повірив їм, не подумавши