Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Серйозно? А Вані не треба подумати теж? Боляче стає від сухого тону записки. Як чужій людині написав.

«І ти подумай про свою поведінку!».

Не втрималася і набрала йому повідомлення у відповідь. Дзвонити не стала. Не хоче спілкуватися, поїхав до матері... нехай. Можливо, нам справді потрібен час, щоб усе переосмислити. Охолонути. І далі на тверезу голову все обговорити. Мене лякає, що наш шлюб надто стрімко котиться у прірву. І поки що я не розумію, як усе повернути в правильне русло.

Ваня так і не подзвонив. А я чогось цілий вечір дивлюся на телефон. Хоч би про доньку поцікавився, чи що. Мама переказала гроші, як і обіцяла. Соромно зізнатися, але я навіть не стала відмовлятися і відсилати назад. Ваня забрав усі гроші. Зарплата у мене раз на тиждень. Гості вчора майже всі з'їли. Мені дитину годувати. Вже думала у сусідів позичати. Але матуся, як завжди врятувала.

Ох, Ваня… міг же про Ганночку подумати і хоч щось залишити. Ні, треба точно щось змінювати в сімейному житті. Замість того, щоб охолонути, я ще більше заводжуся. Відсутність чоловіка змушує на все під іншим кутом подивитися. Ще більше морально віддаляє мене від нього.

Зате наступного дня, коли я була на роботі, зателефонувала свекруха.

- Оленко, що у вас там сталося? - голос схвильований.

- Ваня вам що сказав?

- А я його толком і не бачила. Приїхав сумку з речами кинув і пішов до друзів. Я одразу збагнула, раз він ось так без попередження приїхав, значить, ви сильно посварилися. Ванечка, він же в крайніх випадках до мене о так з’являється. Переживаю за вас, серце не на місці, – зітхає.

Свекруха у мене чудова. Не завжди чоловіка підтримує. Часто мій бік приймає. Дуже вона засмутилася, коли Ваня із викладацькою кар'єрою зав'язав. Вона завжди мріяла, щоб він стопами покійного батька пішов, кандидатську захистив. Але не зрослося. І з пірамідами, коли в кредит черговий вліз, саме свекруха його вичитувала та змусила пообіцяти, що перестане подібним займатися.

- Він знову в піраміду гроші вклав, - випалюю. Знаю, що на хвору мозоль їй стаю. Погано, що сміття з хати виношу та скаржуся. Але й мовчати вже сил немає.

- От паршивець! Нічого, з'явиться вдома, я йому влаштую! Оленко, ти не переживай, я так йому мізки промию, як шовковий додому прийде. І не давай йому грошей! Залежність у нього, слабкий він до такого роду авантюр. Хоч і хлопець добрий, шалено вас любить. Ти сама знаєш, у кожного з нас свої слабкості та недоліки є. Але ми впораємося. Я допоможу. Як там Ганночка?

Далі наша розмова перетікає у приємніше русло. Про доньку я можу годинами невтомно розповідати. Відразу всі проблеми йдуть на задній план, Ганночка, як сонечко закриває собою всі негаразди.

Чотири дні від Вані нічого не чути. Нам із донечкою добре. Гуляємо, багато граємо. Весь вільний час дитині присвячую.

Але найбільше мене лякає, що часто повертаюся думками до психа. Не про чоловіка думаю, як нам залагодити розбіжності, а звірячу пику згадую. Не розумію, чому досі з моєї голови не зник?

А ночами губи горять, ніби щойно цілував. Настільки реальні відчуття, що моторошно стає. Тут же снодійне приймаю, думки з голови непотрібні виганяю. Проблеми з Ванечкою не привід на інших мужиків заглядатися.

Після роботи, як завжди прийшла в садок забрати дитину. А мені вихователька повідомила, що її годину тому чоловік забрав. Ось тут у мене очі округлилися. Ваня практично ніколи дочку не забирає. І взагалі він приїхав? Мені не зателефонував, не попередив? Що відбувається?!

Набираю його. Відповіді немає. В голову одразу шалені думки лізуть. Біжу додому. Страх по венах розповзається. І нічого такого не сталося, а на душі неспокійно. Перед очима чорнота від хвилювання. Забігаю до квартири. Завмираю.

- Я вже зачекався, кохана! – Ваня стоїть із букетом квітів та посміхається.

Накритий стіл. Горять свічки. Чоловік у красивому елегантному чорному костюмі. Я сплю?

- А де, Ганна? – хвилювання за дочку не відпускає.

Поки що не вірю своїм очам. Занадто шикарна картина, щоб бути правдою.

– Вона в Інги. Нам треба з тобою поспілкуватися, Ластівко, - простягає мені букет червоних троянд. - У мене був час все обміркувати.

- Так… треба, - в мене шок. Ваня сам накрив стіл? Купив делікатеси? Чи реально це для мене зробив?

З заціпеніння мене вириває дзвінок у двері. З букетом на ногах, що не гнуться, йду відкривати. Навіть не питаю хто, не дивлюся в вічко. Скоріше хочу повернутися до кімнати, до чоловіка. Хочу почути все. Невже ми на порозі щасливих змін? Невже зможемо залишити чорну смугу позаду?

Знову заціпеніння. Відкриваю і закриваю рота, ні звуку не можу видавити з себе. Знову шок.

- Привіт, Олено, - хрипкий голос пробирається під шкіру. Це не міраж… Я справді бачу психа на порозі своєї квартири…