Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Ненароком опускаю погляд на дідуся. Блідий. Дуже. Смертельно. Біль зі швидкістю комети в серці розривається. Найстрашніше стається прямо зараз — усвідомлення його смерті. На самоті. Один у квартирі. Чи боліло щось у нього? Нічого не казав… А кому? Я найгірша онука яку міг мати! Кинула його самого! 

— Брі! — здається Маріан вже втретє кличе.

На хлопця дивлюся. Він плаче. І я…теж. Дверцята відкриті, лікарі на нас дивляться, щось кажуть, а я не чую нічого. Потім Марк говорить. Дідуся витягають, в карету швидкої переносять, далі не бачу, що відбувається. Та машина їде назад, а ми слідом. Маріан сідає поруч зі мною по дорозі. Переліз через сидіння. Обіймає. Волосся перебирає. Шепоче нерозбірливо, тепло, спокійно, з любов'ю. 

У тіло душею повертаюся, коли ми стоїмо у холі лікарні. Той самий лікар, що мене лікував, а потім батька приймав, говорить з Марком за кілька кроків від нас. А я навіть не пам'ятаю як зайшла сюди. Маріан продовжує обіймати за плечі. Тепер, щоправда, мовчить. Що казати, коли підсвідомо усі розуміють — непоправне сталося. 

Повністю усвідомлюю правдивість власних думок, коли лікар йде, а Марк до нас повертається. Синьо-зелені очі сумні. Крок до нас, потім каже:

— Мені шкода, Сабріно. Серце встало вночі. Він впав і…більше не зміг встати.

Задихаюся. Згинаюся навпіл, впираюся руками у коліна. Не здатна дихати. Жити. Існувати. Біль вибухає всюди. Я вся уособлюю його. Я — суцільний біль та чорнота. Горе гіркістю в роті стає. Заледве змушую вдихнути повітря, просочене ароматом хлорки й медикаментів. Марк щось каже Маріану, сам опиняється поруч. Вирівнює мене, ми удвох залишаємося. В очі дивлячись, чітко, твердо промовляє:

— Ти впораєшся. Заповниш бланки й поїдемо до мене. Ти ляжеш спати. А завтра я допоможу тобі з похоронами. 

Хитаю головою. Ні. Які похорони? Він бреше. Дідусь живий. Він не міг… не міг померти й мене кинути. Не міг! 

Пальці Марка на моїх плечах, стискають сильно, відчуваю легкий біль.

— Бери себе у руки. Твоя істерика не поверне його. Потрібно заповнити те, що дасть лікар. І до мене. Чула? Не будеш сама. — сухо викарбовує.

Киваю. Трушуся. В очі його дивлюся й дихаю. Тільки так і виходить робити таку просту річ, ніяк інакше.