Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

Коли він усе це розповідав, я навіть не помітила, як почала занурюватися у світ снів, настільки глибоко, що вибратися з нього вже буде дуже складно. Ставало все темнішим і я навіть перестала відчувати осінню, нічну прохолоду.

Крізь дріму я почула поклик Фумі про те, що я забула вчасно з'їсти нову порцію ліків, але тоді я ще зовсім не хотіла спати ... та й що значить забула, адже у мене його і не було.

Мабуть, Істота всередині мене настільки розлютилася, що не зуміла взяти участь у грі минулої ночі, що зуміла якось підгадати момент моєї найбільшої втоми і захопити контроль над тілом…

Мені одразу стало так тепло і затишно, але це тривало недовго і після я відразу відчула різкий ривок. Схоже, що Істота в один стрибок дострибнула з місця, де я сиділа, в гущавину битви. І після цього ніякого спокою я вже не відчувала, тому що моя оболонка розпочала свою гру.

– «Якщо я заснула, то не зрозуміло чому, відчуваю, що діється зовні», – думала я, адже періодично відчуваю, як мене щось ранить, але не сильно. Як на мене, це просто подряпини. – «Шкода, що я все ж таки не поставила на себе захисний бар'єр, може хоч від дрібних порізів захистилася б», – думала я, і раптом почула голос Тома.

– Ану відпусти її, чудовисько!

– «От дурень, знову йому дістанеться, і хто ж лікувати його тоді буде!», – у напівсні, або напівдрімоті у мене хоча б виходило думати, що не могло не радувати.

– «Зупинися дурню, треба просто почекати! Та й тебе ще хитає від втрати крові, яка від тебе користь», – пролунав голос Фумі.

– «Цікаво, йому вдалося почути її слова? І що ж коїться там зовні?» – продовжувала думати я. Але мої думки перервав дикий рев істоти та різкий біль у районі живота, після чого я відчула удар.

Схоже, що я і мій Лутид отримали дуже серйозне поранення, але бій не припинився. Поки людина жива битва продовжується. 

Ще кілька годин я відчувала біль від нових дрібних травм, а в роті був гидкий присмак металу і одну мить все припинилося, після чого я відчула як істота зникла і я впала на землю. Я все це продовжувала відчувати але чомусь не могла розплющити очі і сказати хоч щось, ніби цей місячний прибулець мене якось зачарував.

– Анко, тримайся! Ми щось придумаємо, тільки тримайся! Чуєш? – звучав дуже схвильований голос Тома, а потім уже й тріск від тканини, яку почали розривати.

– «Та чую, чую», – думала я, ось тільки відповісти не могла.

– Не думай вмирати! Мене Августій ​​четвертує. Я ж мусив тебе охороняти, – у його голосі я почула тривогу і страх, а потім відчула легке оніміння в роті, наче я щойно випила щось гірке й міцне.

– «Цікаво, страх у нього  через мене, або через те, що старий з ним зробить?», – стало мені цікаво. – «Та й який із нього захисник…», – подумала я і подумки посміхнулася.

Більше я нічого не чула з того, що він говорив, у голові стояв гул, який невдовзі теж припинився і мене оточила тиша. Тільки відчувала, що мене перев'язували і обробляли поранення, а потім підняли і кудись понесли. І то це тривало недовго, тому що я все більше і більше поринула в несвідомий стан і згодом взагалі перестала щось відчувати. Я залишилася віч-на-віч із собою і для мене все ніби зупинилося.