Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Наступного дня на готування їжі часу в мене залишилося зовсім небагато. З власної ініціативи я пішла прибирати західне крило замку, до якого ніхто не наближався вже майже пів року – і все для того, аби не перетнутися випадково з лордом Елмором. Пилу там накопичилося стільки, що варто було мені відчинити великі двері пустого захаращеного коридору, як я закашлялася. 

Коли трохи пилу нарешті знову осіло на підлогу, накриті тканиною крісла та дивани, я нарешті зуміла роздивитися цю частину замку. Раніше мені здавалося, що досягти більшої розкоші вже просто неможливо, але я суттєво помилилася: у цьому крилі замку, здавалося, навіть підлога і стіни стояли позолочені. 

Меблі були делікатно закриті, аби вони не припадали навіть більшою кількістю пилу, ось тільки навіть без них складалося враження, що тут мали жити королі, і не менше. У зачарованих вазах все ще стояли квіти – блакитні троянди та ніжні півонії. Вони вже повішали носи, але не всохли повністю, і іншого пояснення цьому, окрім магії, і бути не могло. 

Торкатися чогось тут було страшно: якщо я щось зламаю чи пошкоджу, не вистачить, певно, і життя, аби розрахуватися. Та все ж за кілька хвилин я взялася за щітку. Думки відразу ж почали блукати, як і кожного разу, варто було взятися за якусь монотонну роботу. 

І зараз я не могла припинити роздумувати про те, що ж маю зробити, аби влаштуватися у цьому світі. Він був насправді не такий вже й відмінний від землі – якщо не враховувати наявність магії, невідомих продуктів, невідомих тварин, невідомих міст і всього іншого. 

Але тут також існували таверни, їдальні, ресторани, кондитерські. Розмарі за все своє життя не була у них жодного разу, але знала достатньо, аби я могла прикинути, які маю варіанти. 

Звісно, я могла влаштувати їдальню для селян і бідняків десь на околиці міста. Готувати прості, але дешеві та ситні страви, і так заробити непогані гроші. Я знала, як з таким впоратися. Але… Щось всередині протестувало; хотілося розкоші, подібної до тієї, що панувала тут, у Зимовому замку. 

Хотілося, аби для того, аби скуштувати мої страви, люди вишуковувалися в черги та бронювали столики за місяць наперед.

За мріями я не зчулася, як натерла усю підлогу, вкрила її тонким шаром воску, а потім відчистила від старого бруду ручки усіх дверей. В замку знову панувала тиша – така густа і крижана, що я тихенько почала наспівувати, аби хоч якось її побороти. 

– …і з сиром пироги-и!

Щойно я закінчила – і співати, і чистити останні двері, коридором пішла луна. Вона була зовсім трохи довша, аніж мала б, і я не звернула б на неї жодної уваги, якби не помітила краєм ока якийсь рух. Різко озирнулася – і побачила тільки пустий коридор. 

Я насупилася і зробила крок вперед – коридор не мав бути пустим, принаймні через те, що там всього кілька митей назад стояло відро з водою, усі мої щітки і та ганчірки. А тепер їх не було. 

У повітрі відчувався якийсь дивний запах, якого раніше також не було: озоновий, але наче старий, як брудна шкарпетка. 

– Покажись! – вигукнула я, стискаючи кулаки. Я починала здогадуватися, чиї це витівки, і попри усю логіку потяглася до найближчого важкого предмета – а ним виявився свічник на стіні. Щойно я його торкнулися, світло згасло, і темрява навколо погустішала. 

Все ще стояла середина дня, але я заледве бачила далі витягнутої руки: по коридору почав розливатися туман, темний і в’язкий, і він підбирався все ближче до моїх ніг. 

– Я не жартую, – сказала я, намагаючись не пропустити у голос страху. Але він був: наче морозна присутність духа була не десь там, далеко у тумані, а прямо за моїм вухом, у волоссі та біля спідниць, що зашурхотіли підлогою. – Можливо, ти не знаєш, але я володію бойовими мистецтвами. 

Я підтягла спідницю вгору і ступила крок у туман, рухаючись до дверей з коридору. Якщо стояти і чекати, поки привид нападе, можна й справді перелякатися до гикавки. Краще вже прийняти чесний бій і подивитися, хто кого. 

Втім, як саме я збираюся битися з духом, я поки що не вирішила. 

Попереду мигнуло зелене сяйво, і тепер сумнівів не лишалося: це точно була Зелена леді. Не лорд Елмор, що вирішив пошастати крадькома по своєму ж палацу; тепер я чітко чула чуже дихання на відстані витягнутої руки, стукіт ланцюгів і кайданів, хрипи у горлі, що ставали все натужнішими кожної миті. 

Я спинилася, стискаючи свічник до білих кісточок на пальцях. Постояла кілька митей, але нічого не відбувалося: туман й далі закривав зір, а за спиною щось дихало так, наче пробігло перед цим марафон. 

– Ти застудилася? – нарешті запитала я. – Знаєш, важке дихання – це не дуже вдала стратегія. І якщо ти хочеш меду, чи гарячого чаю, чи... чого б твоя душа забажала, можна було просто сказати. Необов’язково влаштовувати сцени. 

Я стояла спиною до духа, побоюючись озиратися. Поки я не бачила Зелену леді, я могла удавати, що все гаразд, і що я її насправді не боюся. Але до справжньої зустрічі з паранормальним я точно не була готова. 

– Подивись…

Шепіт пробіг морозцем по спині. І голос звучав зовсім не так, як я очікувала; молодий, майже юний. Тихий і надломлений, зовсім нещасний. 

– Подивись…

Я різко озирнулася.