Читати книгу - "Зоряний пил"

Пташка на жердині сумно зацвірінькала.

— Мене називають пані Семелою, — представилася карга.

«А коли ти була дівчиськом, тебе звали Відстійною Сел», — подумала королева, але змовчала. Натомість сказала інше:

— Можеш звати мене Морваннеґ.

Їй подумалося, що непоганий вийшов каламбур: «Морваннеґ» означало «морська хвиля», а її справжнє ім’я давно затопив океан.

Пані Семела звелася на ноги, дошкандибала до фургона і повернулася до вогню з парою дерев’яних мисок, двома ножами з дерев’яними ручками і маленьким горщиком трав, висушених і розтертих у зелений порошок.

— Я збиралася їсти руками, а замість тарілки нарвати зелених листків, — усміхнулася вона, простягаючи одну з мисок пані в багряному платті. На чаші з-під шару бруду виднівся малюнок — квітка соняшника.

— Але потім подумала — хіба часто випадає нагода повечеряти в такому вишуканому товаристві? Тому й принесла найкраще. Вам голову чи хвіст?

— На твій вибір, — відповідала гостя.

— Тоді віддам вам голову. Сама смакота — очі, мізки, хрусткі вушка. А мені — стегна. Нічого цікавого, саме м’ясо.

Відьма зняла рожен з вогню, і швидко-швидко працюючи ножами — тільки леза мелькали — розділила тушку, зрізала м’ясо з кісток і досить справедливо розклала у дві миски. Потім вона передала гості горщик з приправами.

— Солі в мене немає, дорогенька. Тому просто посипте страву ось цим. Трохи базиліку і гірського чебрецю — мій власний рецепт.

Королева відьом узяла печеню і один з ножів, посипала страву приправою. Зачепивши шматок м’яса кінчиком ножа, гостя почала ласувати зайцем. Господиня їсти не поспішала — трохи покопирсалася у своєму м’ясі, потім почала дуже старанно на нього дмухати. М’ясо парувало.

— Ну як вам? — запитала стара.

— Смакує пречудово, — чесно відповіла гостя.

— Тут головне — приправа, — пояснила карга.

— Базилік і чебрець справді відчуваються, — сказала жінка, — але є тут ще якийсь присмак — ніяк не зрозумію, що він мені нагадує.

— Он як, — відгукнулася пані Семела і взяла до рота невеликий шматок м’яса.

— Дуже незвичайний присмак.

— Справді, є там одна травичка, що росте лише в Гарамонді, на острові посеред великого озера. Чудова приправа до будь-якої страви з м’яса чи риби. На смак схожа на фенхель, з легким присмаком мускатного горіха. Квіти в неї дуже приємного помаранчевого кольору. Рослина допомагає при метеоризмі й лихоманці, а також має легкі психотропні властивості — той, хто її покуштує, кілька годин не здатен говорити нічого, крім правди.

Пані в багряному платті випустила миску на землю.

— Трава лімбус? — вигукнула вона. — Невже ти посміла нагодувати мене лімбусом?

— Можна й так сказати, — задоволено зареготала стара. — А зараз розкажіть мені, пані Морваннеґ — якщо вас і справді так звуть — куди ж ви прямуєте у своїй прекрасній колісниці? І чому ви мені так нагадуєте одну давню знайому?.. Адже пані Семела ні про кого й ні про що не забуває.

— Я йду на пошуки зірки, — відповіла відьомська королева, — зірки, що впала десь у лісах по той бік гори Живіт. А знайшовши її, я візьму великий ніж і виріжу їй серце — поки вона ще жива і поки її серце належить тільки їй. Адже серце живої зірки — єдині дієві ліки від часу й від старості. Сестри з нетерпінням чекають на моє повернення.

Пані Семела свиснула, охопивши себе за боки кістлявими пальцями і розгойдуючись туди-сюди.

— Серце зірки, кажете? Хе-хе! Воно мені стане в пригоді! Я з’їм шматочок, щоб повернути собі молодість — моє волосся з сивого знову перетвориться на золоте, груди підтягнуться і наллються — знову стануть пружними й високими. А решту серця я відвезу на Великий Ярмарок біля Стіни! Хе-хе!

— Ти цього не зробиш, — тихо прошепотіла гостя.

— Чому ж? Адже ви моя гостя, дорогенька. Ви присягнулися. І їжі моєї покуштували. Згідно законів нашого сестринства, ви не можете мені нашкодити.

— В мене є безліч способів нашкодити тобі, Відстійна Сел. Передусім хочу нагадати, що той, хто покуштував трави лімбус, протягом кількох годин говорить тільки правду. Ідемо далі… — у її словах почувся далекий гуркіт грому, і навіть ліс принишк, ніби кожне дерево, кожен листочок уважно дослухалися до відьминих слів. — Ось що я скажу: ти викрала знання, на яке не заслужила, але користі тобі від цього не буде аніяковісінької. Ти не бачитимеш цієї зірки, не чутимеш її, не зможеш до неї доторкнутися, покуштувати, знайти або вбити її. Навіть якщо хтось інший виріже її серце і піднесе тобі, ти не зрозумієш і ніколи не здогадаєшся, що тримала в руках. Ось мої слова. Відтепер вони — істина. Також знай: я присягнулася клятвою сестринства, що не завдам тобі шкоди. Якби не це, за твою витівку я вже давно перетворила б тебе на чорного таргана, повідривала б тобі усі лапки, одна за одною, і покинула б на видному місці птахам на поталу.

Від жаху очі пані Семели мало не вилізли з орбіт. Вона витріщилася на гостю крізь вогонь багаття і запитала:

— Хто ти?

— Востаннє ти бачила мене тоді, — відповіла пані в багряному, — коли ми з сестрами правили у Карнадині — перш ніж Карнадин загинув.

— Присягнешся? Ви всі мали вже давно померти!

— Ходили чутки, що Лілім давно мертві — але, як сама бачиш, це брехня. Білка ще не знайшла той жолудь, з котрого виросте дуб, з котрого зроблять колиску тому, хто має нас вбити.

Поки вона говорила, у вогнищі спалахували і згасали срібні язички.

— Значить, це таки ти. І твоя юність повернулася до тебе, — зітхнула пані Семела. — Але ж і я невдовзі помолодшаю!

Пані в багряному платті встала, підняла свою миску і вкинула у багаття.

— Ніколи ти не помолодшаєш, — сказала вона. — Ти мене чула? Щойно я піду, ти забудеш, що мене бачила. Ти забудеш усе, що тут відбулося, навіть моє прокляття, хоча воно дражнитиме й мучитиме тебе, наче біль у давно відрізаній кінцівці. В майбутньому стався до гостей з більшою повагою.

Дерев’яна миска спалахнула. З неї вилетів височенний язик полум’я, що торкнувся листя дуба високо над багаттям. Пані Семела виштовхнула палицею обвуглену миску з вогню і загасила її, затоптавши у високій траві.

— Якого біса я вкинула миску у багаття? — вигукнула вона. — Та ще й ножа! Ой лишенько, один з найкращих ножів обгорів і вже ні на що не годиться! Що я собі думала?

Відповіді не