Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Сонце повільно опускалося за обрієм, фарбуючи небо над ірландськими пагорбами у ніжно-золотисті й рожеві відтінки. Аліна й Тарас сиділи поруч на лавці біля озера. Максим, трохи попереду, зосереджено запускав кораблик по воді, сміючись і коментуючи кожен поворот.

— Я часто уявляю, — тихо мовила Аліна, — як ми з тобою йдемо Харковом. Моїм рідним двором. Максим біжить попереду, а ми не поспішаємо. Там знову квітне весна, без звуків сирен…

Тарас узяв її за руку.
— А я уявляю, як ми в Миколаєві. Я показую вам лиман. Максим обов’язково захоче доторкнутись до води — босоніж. І я навіть не сваритиму його за це.

Вони усміхнулись одне одному.

— Ми повернемось, — упевнено сказав Тарас. — Обов’язково. Не завтра, не через місяць — але ми точно знову будемо вдома.

— Ми посадимо квіти в наших дворах. І житимемо. Не як раніше — краще, — додала Аліна. — Бо будемо цінувати кожен день.

Він нахилився і торкнувся її чола губами.
— І в кожному місті буде наше маленьке “разом”. Наш дім — там, де ми. Але серце — в Україні.

Максим озирнувся до них і махнув рукою:
— Мамо, тату, дивіться! Він пливе!

Аліна й Тарас підвелись і пішли до сина. Над озером дув легкий вітерець, і разом з ним линула віра — така проста і справжня — що одного дня вони повернуться туди, де їх чекає земля з корінням.

Додому

Цей епілог завершив вашу історію, передаючи теплоту, надію і відчуття домашнього затишку, навіть якщо фізично вони були далеко від рідних місць.