Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Антон

Я знав, що цей день настане.

Якщо чесно, я сподівався, що він станеться десь після Третьої світової або коли я поїду в експедицію до Антарктиди — без Wi-Fi і маминого дзвінка. Але ні.

— Антоша, ми з татом будемо в місті, — пролунало в телефоні зранку. — Зайдемо до тебе в нову квартиру. Подивимось, як ти там влаштувався на самостійне життя.

Самостійне життя.

Тобто — життя з Женею.

В її квартирі.

Якої я не орендував.

І де я зараз… технічно її чоловік.

Але по суті — квартирант зі штампом у паспорті й зубною щіткою з котиком.

Я проковтнув слину і зітхнув.

— Чудово, мам. Чекаю.

Женя

Вранці я пила каву й безтурботно переглядала стрічку новин, поки Антон не зайшов у кімнату з обличчям людини, якій щойно сказали, що його кицька — це не кицька, а лисиця.

— Женю… мої батьки приїжджають. Сьогодні. У гості. До нас.

— Скільки в мене є часу? — спокійно запитала я.

— Дві години.

Я поставила горнятко на стіл.

— Тоді кажи швидко: хто вони, що люблять, чи алергічні до котів і чи знають, що ми одружені?

— Вони знають, що я переїхав. І що в мене новий період у житті. Але про тебе — ні. Про шлюб — теж ні.

— Ну чудово. Рольова гра «Я — випадкова, але чарівна дружина» починається!

Антон

Квартира блищала так, ніби ми збиралися знімати тут рекламу миючих засобів. Женя стояла в сукні, яку я бачив лише одного разу — в день нашого п'яного весілля. Це було… красиво. І страшно.

— Слухай, а може, скажемо, що просто співмешканці? — запропонував я.

— І хто тоді пояснить нашій мамі, чому на холодильнику наші спільні фото і календар з написом «ювілей першої вареної каші вдвох»?

— Я жартував…

— А я ні, — сказала вона й посміхнулась.

Женя

Зустріти батьків чоловіка — завжди стрес. Особливо коли ви не зовсім планували бути одруженими. І не зовсім знайомі майже місяць.

Антонова мама виявилась енергійною жінкою з поглядом, що сканує кожен сантиметр квартири. Батько був мовчазний, але з підозрілим виразом: як у інспектора ДАІ, який точно знає, що ти щось приховуєш.

— Ну, Женю… — затягнула мама. — Ти, певно, господиня?

— Я, так би мовити… і господиня, і шеф-кухар, і технічна підтримка цього божевільного проєкту під назвою «шлюб».

Мама засміялась. Антон гикнув.

— А давно ви… разом?

Я поглянула на Антона.

— Віднедавна. Але якісно.

Батько вперше посміхнувся.

— Головне — щоб син був щасливий. А ти, Антоне, щасливий?

Антон замовк. Потім подивився на мене. Потім знову на батьків. І сказав:

— Так. Навіть якщо все почалось випадково — я зараз щасливий.

І тут я точно знала: навіть якщо це була авантюра — вона того варта.