Читати книгу - "Жах у старій глині, Віталій Бівер"

— Дядьку, хлопці вже наслухались ваших байок. Я й сам не знаю, навіщо ми тут.

— Тоді гайда додому, з мене досить, — забубонів Марко.

— Ні! — розітнув тишу Андрій. — Якщо

ми зараз не зайдемо і не зустрінемо те, що… що нас чекає… я не знаю, що буде...

Я підскочив до Андрія, схопив його — він ледь тримався на ногах.

Гнат глянув на нього, з тим дивним, всезнаючим виразом:

— Ти вже був там, хлопче?

Його голос звучав тихо, по-доброму, ніби заспокоював.

Я здивувався. Звідки йому знати?

— Так, я бачив. Ти тоді мчав по вулиці, ніби самі чорти гнались за тобою, — мовив старий, підходячи ближче і заглядаючи у вікно хати.

— Не тільки він туди лазив, — буркнув Мирон.

— І що ж ти бачив? — спитав Гнат різко, аж Мирон відсахнувся.

У ту ж мить в хаті рипнули дошки — гучно, хижо. Наче прокинувся древній організм. А вгорі крикнув ворон.

— Клята птаха… Вона, здається, вічна, — прошепотів Гнат, нахилився до Андрія і торкнувся його чола. — У нього жар. Хлопцю зле. Треба додому.

— Ні… ні… я мушу зайти… побачити… відкрити… відкрити…

На цих словах Гнат зблід. Я помітив, як він облизав губи — щось згадав, точно.

— Ми зайшли надто далеко, — пробурмотів я.

— Хлопці, не дурійте. Ви не уявляєте, що всередині, — голос Гната затремтів. Паніка почала просочуватись у його тон.

Було враження, що з його появою надійшло полегшення, та воно зникло. Зникло раптово, як світло, що хтось клацнув вимикачем.

— Йдіть додому. Забудьте це місце. Мов страшний сон. І ніколи…

Та його голос почав тонути. Наче заговорив під водою. Став глухим, далеким, беззвучним.

І тут — біль у моїй голові, мов різка хвиля, я бачив тільки, як ворушаться його губи. Але не чув нічого. Натомість… у мозок, мов холодний вітер у шпарини, проліз шепіт:

«Відкрий»… «Відкрий»…

Я роззирнувся. Кузьма стояв з відкритим ротом, Юрко й Сом бліді, як стіна, от-от блювануть. Мирон стиснув голову руками й опустився на коліна. Марко застиг на пів дорозі до паркану, тер лоба.

Гнат вхопив Андрія, щось кричав, жестикулював, тягнув його до брами. Але я не міг поворухнутись. Мене вхопила якась невидима вага. Ноги — як зі свинцю.

Навколо панував той самий шепіт — тонкий, дзвінкий, як комар під черепом.

І кожне слово — як цвях у мозок.

«Відкрий… Відкрий… Відкрий…»

Крізь туман я побачив, як Мирон підвівся, повернувся до вікна.

Підійшов. І повільно, мов у сповільненій зйомці, почав залазити в середину.

Його білі кеди блиснули востаннє — і ропуха його проковтнула.

Потім — Кузьма, далі інші. Всі з порожніми, скляними очима.

Ропуха по черзі тягнула всіх.

Я рушив до вікна.

І тут… на плече лягла важка, в'язка рука. Стиснула.

Це був Гнат. Я крізь пелену туману бачив, як він кричить, жестами щось пояснює, показує на Андрія біля паркану.

Я скинув його руку й поліз у вікно.

Шепіт кликав. Йому не можна було опиратись. Треба було відкрити скриню.

Щойно ми ступили в нутрощі хати, як ніс прошила хвиля застарілої гнилі, сирості й дерев’яного пилу — мов сам дім давно згнив ізсередини. Попереду хлопці вишикувалися в шаховому порядку, мов на беззвучному параді. Дзвін у вухах поволі стихав разом із болем, і я роззирнувся. Мирон розгублено бігав очима по потрісканих стінах. Кузьма трусонув головою, ніби намагаючись отямитись після сну. Марко тихо схлипував збоку. Юрко стояв поруч і дихав уривчасто, як після бігу на життя.

Сом перший помітив скриню. Стара, потерта, з візерунками, які час стер до примарності. Вона стояла в кутку, ледь-ледь вібруючи — як натягнута тятива. Сом хотів щось сказати, але лише булькнув, ковтаючи слова.

На мить біль зник, і ми перезирнулися — кожен із запитанням в очах: що, чорт забирай, ми тут робимо?

— Мені це вже остогидло! — раптово рикнув Кузьма, підскочив до скрині й зірвав її з місця, намагаючись перекинути.

— Стій! — тільки й встиг я крикнути.

А далі… сталося жахливе. Його тіло застигло, мов на команду "струнко", а потім невидима сила вдарила його в груди. Він гупнувся об стіну з глухим звуком, наче мішок кісток, і повільно сповз додолу.

Мирон, який стояв найближче, з диким поглядом кинувся до вікна. І саме тоді з тріском, як весняна крига, розлетілась кришка скрині.

Мене підкосило. Коліна затремтіли. Позаду хтось заплакав — Марко. Юра закричав, як одержимий. Сом злетів у повітря, і вдарився об стіну так, що щось хруснуло. Його нога склалась, мов у цвіркуна, й стирчала вбік.

Мене знудило. Очі розпливалися. Коли підняв голову — побачив тільки Юрка і Марка, які волокли мене до вікна. Мирон визирав назовні і квапив нас з таким відчаєм, що серце йому вторило. А потім — невагомість. Мить тиші. І темрява. Крики хлопців.