Читати книгу - "Срібні очі , Olenka Ing"

Грім котився по землі, хоча небо було чистим. Це не гроза — це був він. Десанар.

Величезна тінь виростала з лісу: чудовисько, покрите кістяними пластинами, з очима, що палали синім. З кожним кроком дерева ламались, мов тріски.

Аліна стояла посеред дороги, долоня стиснута на амулеті. Її серце билося так швидко, що вона ледве чула голоси навколо.

«Я боюся. Але зараз — не час для страху.»

— Аліно! — крикнув Ітан, підбігаючи. — Ми повинні триматись разом! Це не просто монстр. Це його випробування.

— Я знаю, — тихо відповіла вона. — Але я відчуваю… це ще не його повна сила.

---

Перший удар.

Десанар видихнув хвилю синього полум’я. Лея встигла підняти бар’єр, але земля здригнулася. Віталій, стріляючи з арбалета, кричав:
— По лапах! Він нестійкий на передніх!

Аліна підняла руки — амулет вибухнув світлом. Вона відчула, як сила тече крізь неї, але разом з тим і тягне… виснажує. Очі засліплював блиск, а ноги підкошувалися.

«Ще трохи. Ще трохи, Аліно.»

Ітан кинувся вперед. Його меч розсікав повітря, відбиваючи удар лапи. Він озирнувся на Аліну:
— Ти потрібна мені тут!

Вона хитнула головою, наче пробуджуючись, і кинулася вперед.

---

Емоційний прорив.

Серед хаосу Аліна раптом побачила блискавицю спогаду — свого брата, малим, коли вони разом дивились на зорі.

«Ти завжди дивилась угору, Аліно, навіть коли всі падали.»

Вона ковтнула сльози, відчула спалах сили — амулет вибухнув ще раз, відштовхуючи хвилю полум’я Десанара назад.

Лея розгублено закричала:
— Як ти це робиш?!

Аліна, задихаючись:
— Я… не знаю. Але я пам’ятаю, для чого я тут.

---

Кульмінаційна мить.

Десанар піднявся на задні лапи. Сандро вивів усіх до бою, Віталій кинув останню пастку, Ітан зіскочив на спину чудовиська, прорізаючи броню, а Аліна — з усієї сили — випустила хвилю світла прямо в серце монстра.

Все навколо вибухнуло світлом.

---

Після бою.

Тиша. Лише запах диму й попелу.

Аліна лежала на землі, над нею — Ітан, обличчя в порізах, але з м’якою усмішкою.
— Ти це зробила, — прошепотів він.

Вона гірко всміхнулась:
— Ми це зробили.

Віталій сів поруч, зітхаючи. Лея підняла з землі уламки амулета.
— Ця річ… — сказала вона повільно. — Вона розбита. Що тепер?

Аліна підвелась на лікті, відчуваючи, як слабкість розливається тілом. Вона подивилась на всіх і тихо промовила:
— Тепер… ми самі — наше світло.

---

Фінальна сцена розділу.

Далеко, на башті свого замку, Адрам дивився на нічне небо.

— Вони вижили, — прошепотів він. Його очі зловісно заблищали. — Чудово. Це зробить фінальну партію ще цікавішою.

І він стиснув у руці уламок амулета, ідентичний тому, що носила Аліна.

---