Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

— Я нагадаю одному демону, що таке біль, — відповіла Ліліт, її голос став майже шепотом, але від нього здригнулись навіть дерева на схилі Піп Івана. — І змушу його відчути, що таке — біль.

Пауза повисла в повітрі. Потім Віктор, не відводячи очей, передав револьвер їй у руку.

В той самий момент гора здригнулась. Десь угорі тріснуло повітря, ніби скло.

Ліліт зникла.

На камені перед командою лежала обпалена карта. На ній — чотири знаки, що світяться темно-червоним, наче кров під льодом. І слова:

"Шукай того, хто забрав імена мертвих."

Коли команда наблизилась до місця, позначеного на обпаленій карті, повітря навколо згущувалось. Раптово — тріск, мовби хтось ламав не дерево, а саме небо. Під ногами тремтів камінь, і земля розійшлася на мить, утворюючи вузький, але глибокий розлом між скель.

Розлом дихав. Зсередини виривалась мряка — густа, з важким запахом сирого заліза, моху й тліну. Белла інстинктивно схопилася за кільце, Гражина — за свій ніж, який одразу ледь тьмяно спалахнув, мов жива істота, що щось відчуває. Віктор мовчки ступив уперед — перший. Він увійшов у розлом, ніби провалився в глибокий колодязь сновидінь.

Одразу за ним — Белла й Гражина. Вони опинились у просторі, де не діяли жодні природні закони: небо висіло у вигляді зворотної ріки, дерева росли вниз, з ґрунту піднімались не рослини, а мовчазні постаті, що розчинялись при спробі вдивитися.

І тоді — вона.

Без жодного звуку. Без світла чи блискавки. Просто стояла перед ними, Ліліт.

Її тіло було напівреальним — як тінь, вилита з воску, в якій вгадувались обличчя інших жінок, тисяч жінок. Погляд — глибокий, мов дно криниці, звідки вже не повертаються. Вона нічого не сказала. Тільки дивилася. Немов перевіряла: чи справді вони готові. Чи справді розуміють, у що вв’язались.

Навколо неї почало тріщати повітря, і з нього, як із тріщин у дзеркалі, просочувався голос — не її, а самого розлому.

«Тут зберігаються імена. І той, хто їх забрав, ще досі спить під нашими кістками».

Ліліт не промовила й слова. Але щось у її присутності змусило землю під ногами змінитися — і простір перед командою відкрився в глибший рівень розлому. Тепер лишалося тільки зробити крок — туди, де навіть тіні не знають власного походження.

Четвертий Рай.

Ніщо в уяві смертних не могло підготувати їх до цього. Коли команда ступила вперед, їх немов перевернуло навиворіт, і тепер усе навколо було… неправильно. Дерева — скручені у вузли, з кори яких звисали зуби замість лишайників. Вода — не текла, а зависала в повітрі, віддзеркалюючи не світ, а обличчя тих, хто давно мав бути мертвим. Не було неба — лише сплетіння з плоті, вкрите очима, що моргали в унісон із серцевими ударами кожного з них.

Птахи літали без крил, а їхній спів нагадував дитячий плач, викривлений і жахливий. Усе дихало страхом, як організм, створений лише для одного — пожирати відчай.

І там, серед цього пекельно-марного краєвиду, Ліліт розкрила правду.

— "Це — мій світ. Я створила його з нічого, з тіні, якою мене зробив ваш світ. Це не рай і не пекло. Це моє відображення. І жоден бог, жоден диявол не може сюди ступити без мого дозволу. Ви тут, бо я дозволила. Бо мені було цікаво. Ви смішні. І мені було весело гратись."

Вона мовила це, прогулюючись між ними, немов велика кішка між мишами.

— "Та настав час для серйознішої гри. Ви уклали угоду. Тепер ви мої інструменти. Ви мусите знищити Хвориміра. Бо він — річ, яку я недогледіла. Гниль, що просочилась навіть сюди."

Гражина зціпила зуби й вирвалася зі страху:

— І ти хочеш, щоб ми знищили його лише тому, що він тобі заважає?! Ми не твої ляльки! Ми не...

Ліліт не дала їй закінчити.

Її рука — тонка, бліда, немов зроблена з місячного світла — тінню лягла на горло Гражини. Повітря одразу згусло, навколо посипалась попеляста зола, земля заридала тріщинами.

— "Я — не прошу. Я — вимагаю. І не забувай, Гражино: я можу знищити тебе. Я можу знищити вас усіх. Ви мої гості, поки мені це зручно."

В очах Ліліт не було вогню чи гніву — лише холодна, невичерпна влада. Вона відпустила Гражину, і та вдихнула з хрипом, опустившись на коліна.

— "Єдине, що може знищити Хвориміра — це ніж мольфара. І тепер він — твій обов’язок, Гражино."

Команда стояла мовчки. Навколо світ продовжував дихати й ламатися. Попереду — бій не з монстром, а з тим, що ніхто з них не міг уявити. Але назад дороги вже не було.

Ліліт не промовляє жодного слова — вона просто йде, йде вперед, і земля сама розступається перед нею. Команда рухається слідом, мов зачаровані. Їх веде вузький, викручений прохід, схожий на горлянку колоса. Він тягнеться вниз і вниз, під саме серце того, що навіть найтемніші легенди уникали описувати.

Повітря стає в’язким, кожен вдих немов ковтає золу та страх. Стіни коридору пульсують, ніби зроблені з нервів живої істоти. На стінах — силуети, замуровані у плоть. Вони шепочуть, кричать, моляться й сміються водночас. Час тут не працює. Все відбувається зараз, все вже було і буде. Це вже не світ. Це — його відкинута подоба. Світ під пеклом.

Нарешті вони виходять на рівнину, всіяною руїнами і колишніми містами, що тепер схожі на розкладені тіла цивілізацій. У небі нічого нема — навіть темряви. Сама порожнеча.

— "Ось тут він живе," — каже Ліліт, її голос звучить тихо, як вітер у могилі. — "Він не має тіла, поки ви не принесете його з собою. Він живе в кожному сумніві, у кожному страху, у кожному вашому «а якщо…»."

Вона зупиняється й повертається до них.

— "Його не можна вбити, поки ви не визнаєте, що носите його в собі. Коли один із вас дозволить йому увійти — лише тоді він стане вразливим. Ніж мольфара ріже не тільки плоть. Він ріже суть.  ... лише істину можна вбити істиною. Якщо ви збрешете — він залишиться. Якщо ви злякаєтесь — він стане вами."