Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

Вони не так уже й погано проводять час разом, і не лише тому, що Сендерсон більше не мусить міняти старому постіль, коли той сходить під себе, і вставати серед ночі, коли тато йде блукати будинком — гукає дружину, щоб посмажила йому яєчню-бовтанку, чи повідомляє Сендерсону, що ті кляті пацани Фредерикси знову на задньому подвір’ї киряють і верещать один на одного (Дорі Сендерсон ось уже п’ятнадцять років як померла, а троє пацанів Фредериксів, давно вже не пацанів, переїхали). Про хворобу Альцгеймера існує такий бородатий жарт: є в ній і щось хороше — щодня знайомишся з новими людьми. А Сендерсон для себе відкрив щось насправді хороше: сценарій лишається практично незмінним. А отже, тобі майже ніколи не доводиться імпровізувати.

Узяти, наприклад, «Еплбіз». Понад три роки вони в неділю обідають у тому самому ресторанчику, і тато майже щоразу каже те саме: «Непогано тут. Треба буде ще раз навідатися». Він завжди їсть рубаний стейк, слабко просмажений, а коли приносять хлібний пудинг, повідомляє Сендерсону, що в його жінки пудинг виходить кращим. Торік у меню «Еплбіз» на Комерс-вей пудингу не було, тож тато, змусивши Сендерсона чотири рази прочитати йому список десертів уголос і поміркувавши над ним нескінченні дві хвилини, замовив яблучний коблер[65]. Коли пиріг принесли, тато зауважив, що Дорі подавала такий із жирними вершками. А далі просто сидів, утупившись крізь вікно в автостраду. Наступного разу він зробив таку саму ремарку, але пиріг з’їв увесь, до самісінького денця тарілки.

Зазвичай він може згадати, як звуть Сендерсона і хто він йому такий, але часом зве його Реджі, іменем старшого брата. Реджі загинув сорок років тому. Коли Сендерсон збирається вже йти з «люкса» по середах (чи по неділях, коли привезе батька назад у «Розкішний маєток»), тато незмінно дякує та обіцяє, що наступного разу йому вже буде значно ліпше.

Замолоду, до зустрічі з Дорі Левін, котра зробила його цивілізованим, майбутній тато Сендерса був грубим мужиком, працював у буровій бригаді на техаських нафтових полях. Та й тепер він часом перевтілюється в себе тодішнього — чоловіка, який і не мріяв одного дня стати успішним продавцем ювелірних прикрас у Сан-Антоніо. У такі дні він прикутий до свого «люкса». Якось він перевернув ліжко й поплатився за надмірні зусилля переломом зап’ястка. Коли черговий санітар — Хосе, татів улюбленець, — запитав, навіщо він це зробив, тато відповів: бо те падло Ґантон не схотіло вимикати радіо. Жодного Ґантона, звісно, не існує. Зараз ні. Колись, у минулому, може, й існував. Імовірно.

А останнім часом у тата з’явилася схильність до клептоманії. У його кімнаті санітари, медсестри й лікарі знаходять усяку всячину: вази, пластмасові ложки-виделки з їдальні, пульт дистанційного керування з кімнати відпочинку. А якось Хосе витяг із-під татового ліжка коробку, в якій колись були американські сигари. Тепер там лежали розрізнені шматки пазлів та вісімдесят-дев’яносто гральних карт. Навіщо тато все це ховає, він нікому пояснити не може, зокрема й рідному синові, а найчастіше взагалі заперечує, що він узагалі щось брав. Якось він повідомив Сендерсону, що то Ґандерсон підкинув, щоб у нього були неприємності.

— Тату, ти маєш на увазі Ґантона? — спитав Сендерсон.

Тато відмахнувся кістлявою й сухою, мов гілляка, рукою.

— Та цей лайдак тільки те й робив, що за спідницями гасав. Справжній чистопородний поцькошукач із Поцьковіля.

Але клептофаза нібито минається (принаймні так каже Хосе), і цієї неділі його тато досить-таки спокійний. У нього не те щоб проясніло в голові, але й зовсім кепським цей день назвати не можна. Достатньо хороший день, щоб відвідати «Еплбіз». А якщо їм вдасться його пережити так, щоб тато не обмочився, то взагалі буде свято. На ньому труси-підгузок, але, звісно, від запаху вони не рятують. Тому Сендерсон завжди замовляє їм столик у кутку. Це не проблема: обідають вони о другій, а о цій порі післяцерковна юрба вже розсотується по домівках, дивитися по телику бейсбол чи футбол.

— Ти хто? — запитує тато в машині. Днина ясна, однак прохолодна. У своїх завеликих сонцезахисних окулярах і вовняному пальті він дуже скидається на дядька Джуніора, старого гангстера з «Клану Сопрано».

— Я Дуґі, — каже Сендерсон. — Твій син.

— Я пам’ятаю Дуґі, — відповідає тато, — але він помер.

— Ні, тату, нє-а. То Реджі помер. Він… — Сендерсон уривається й чекає, чи не договорить за нього тато. Тато не договорює. — Сталась аварія.

— П’яний був, ага? — питає тато. Навіть по стількох роках чути таке все одно боляче. Це негативний бік батькової хвороби — він вряди-годи, хоч і ненавмисне, виявляє жорстокість, а вона завдає пекучого болю.

— Ні, — відповідає Сендерсон, — у нього врізався один малий. А сам відбувся кількома подряпинами.

Тому малому зараз уже перевалило за п’ятдесят, і в нього сріблиться волосся на скронях. Сендерсон сподівається, що в цієї дорослої версії того підлітка, який убив його брата, нині сколіоз, що його дружина померла від раку яєчників, що він захворів на свинку, осліп і став безплідним. Але, найімовірніше, у нього все в ажурі. Працює менеджером десь у продуктовій крамниці. А може, навіть менеджером в «Еплбіз», хай їм Бог помагає. Та й чому ні? Йому було шістнадцять. Усе вже спливло за водою. Юнацька необачність. Документи мали засекретити. А Реджі? Його також «засекретили». Кістки всередині костюма під надгробком на Мішн-Гіл. Бувають дні, коли Сендерсон не може згадати, який він був із себе.

— Ми з Дуґі колись гралися в Бетмена й Робіна, — каже тато. — То була його улюблена гра.

Вони зупиняються на світлофорі, на перехресті Комерс-вей та Ерлайн-роуд, де невдовзі й станеться халепа. Сендерсон дивиться на батька, і усмішка торкає його вуста.

— Ага, тату, чудово! Був рік, коли ми навіть вийшли надвір у костюмах, на Гелловін, пам’ятаєш? То я тебе намовив. Хрестоносець у плащі й Диво-хлопчик.

Тато дивиться в лобове скло «Субару» Сендерсона й нічого не відповідає. Про що він думає? Чи його мисленнєві процеси зійшли нанівець і линуть, як порожня радіохвиля? Подеколи Сендерсон уявляє собі звук, що мусить іти від тієї рівної лінії: мммммммм. Так у давні часи, ще до появи кабельного й супутникового ТБ, звучав екран налаштування телевізора.

Сендерсон кладе руку на тонке передпліччя в рукаві пальта й по-дружньому стискає.

— Ти був у зюзю п’яний, мама нетямилася від люті, зате я веселився від