Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— На бричці до вас приїхав, чалим конем? — питає Вчитель, і голос цей я пізнаю, бо це ж господар майстерні, як я думаю — Сверстюк! Тільки тепер балакає не як мужик, а з інтонаціями щонайменше повітового благочинного, а то й єпископа!

— Хороший кінь, Вчителю. На славу кінь!

— Кінь, може, і хороший, а туша — ні, — каже Сверстюк, нахилившись до мене і кілька разів торкнувшись.

— Чому, Вчителю? — дивується коваль.

— Жилавий дуже. Не вжуєш, — каже Сверстюк, і тут він правий, бо за місяці пошуків схуд я так, що сама шкіра, кістки та жили. Не до їжі мені було, щось перехоплю в дорозі й далі їду.

— Та ми його підгодуємо, Вчителю! — тут уже обидва брати почали переконувати. — За три тижні буде як порося в нас! Сала у три пальці!

— Ні! Не підходить він для жертви, поганий, справжня наруга перед Богом, — править своє Сверстюк.

— Але кінь хороший, бричка непогана, — наче просить коваль.

— Ні! — грізно каже Сверстюк. — Краще готуйтеся до завтрашньої Великої жертви, — голос його змінюється, як ото у п’яниці, коли вже тримає він у руці перший кухоль пива.

Чую, як дівчина стогне, а Сверстюк аж крекче поруч, мабуть, мацає.

— Хороша жертва, Господь буде задоволений, — видихнув і пішов, ціпок його постукує по кам’яній підлозі. А я відчуваю, який жах пойняв дівчину, аж бринить той жах у повітрі. Воно й не дивно, я сам злякався, а вона ж — дитя безневинне.

Вже коли зачиняються двері за Сверстюком, коваль зітхає.

— От же не щастить! Одягайте це стерво! — комусь наказує.

— Може, таки вб’ємо? Бо кінь же дуже гарний! — каже його брат.

— Ти ж знаєш, що наказано вбивати тільки жертв. Давайте швидше!

Мене починають одягати, трохи підглядаю, бачу двох брудних та переляканих слуг. Одного сверстюківського, а іншого — братів-ковалів. Де вони їх беруть, таких однакових? Ось вони мене сяк-так одягли, потім у мішок, винесли на гору, на віз поклали, повіз мене коваль. На кузні з братом повернув мене на лавку в кухні, наче я там і спав. Я годину подрімав, а потім наче прокинувся. Вийшов, а брати бричку подають.

— Ох я і заспав, хлопці, наче кінь мені копитом у лоба засвітив! — дивуюся. — Ніколи такого зі мною не бувало, щоб ото сидів-сидів і заснув. Заморився я, чи що?

— Гроші давай, — насупилися невдоволені брати.

Розплатився я і поїхав до Сорок. Там дав телеграму Посульському. Він майже одразу відповів, що вирушає. Далі можна було його просто чекати, але занило в мене серце. Бо згадав я той голос дівчачий із підземелля. Стало її шкода. Бо ж загине християнська душа у лапищах цих негідників. Дитя ще. Крім я буду перед Господом, коли не відверну біду від неї? Як зможу молитися і славити його, коли ото вирощу в себе на серці не червака, а цілу змію боягузтва? Ні, не можна так. То поїхав знову до майстерні. Бричку з Чалим поставив у ярку неподалік, а сам пішки підійшов ближче. Тихо йшов, крався серед кущів. Воно здається тільки, що крастися легко, а насправді теж наука. Був у нас у полку в Туркестана один інородець із Сибіру, мисливець. Той так міг крастися, що поруч із тобою пройде, а ти й не помітиш. У Туркестана з лісами не дуже, а чагарники біля рік величенькі. Так ото пірне в ті чагарники й наче розчиниться, немає його. Як змій проповзе між гілочками, підійде до тебе впритул, а ти нічого і не помітиш. Дуже корисна була людина у розвідці, але прослужив недовго — спився. Дуже вже слабкі сибірські люди до горілки.

Я, звісно, не так, як той інородець крався, але тихенько. Ані гілочки не тріснуло. Підійшов до паркану, видерся, дивлюся, а біля майстерні ціла купа возів, бричок, тарантасів. Десяток, як не більше. Що це за рада нечестивих у них? І господарів не видно, тільки слуги двором сновигають. Я тихенько переліз через новенький, ще навіть не пофарбований паркан, підібрав лопату у дворі. Поклав спочатку одного слугу, потім другого, а потім і третього — усіх, які були. Затягнув їх до сараю, а сам у нову хату зайшов. Там порожньо, але побачив ляду до підвалу. Відчинив трохи, а там сходи широкі під землю. Пішов ними, двері. Відчинив їх, далі йду, і чується мені наче спів якийсь. Що за спів? Чим далі, тим гучніший. Ще двері, відчинив їх, а там підземелля, де я вже бував.

Тепер освітлена багатьма смолоскипами. І в тій залі співають люди. Визирнув я трохи, бачу, що людей кілька десятків, усі в білому одязі, пританцьовують на місці, руками махають і співають. Невідомою мовою, але урочисто так, наче молитву. Очолює людей Сверстюк, одяг у якого золотом вишитий, а в руках ціпок, дорогоцінним камінням прикрашений. Співають, співають, потім Сверстюк підняв руку, і замовкли всі. Підійшов він до столу, а на ньому дівчина лежить. Мабуть, та сама, що не вбивати її просила. Гола лежить і посміхається, п’яна чи що. Сверстюк іще раз рукою махнув, підбігло двоє братів-ковалів, схопили дівчину за ноги і мотузкою до гака в стелі прив’язали. Вниз головою. За мотузку підняли дівчину так, що голова у неї майже на рівні плечей Сверстюка. А той ударив ціпком по кам’яній підлозі і затягнув якийсь спів. Знову невідомою мовою. Він співає, інші підтягують, а Сверстюк за ціпок узявся і щось робить. Розкручує його зверху. Крутив, крутив, а потім дістав із ціпка ніж. Гострий і кривуватий трохи, як ото над воротами зображений був. Підняв ніж, і аж затремтіли всі голоси. Одна з жіночок підхопила таз срібний, а інша — тацю з чарками, підійшли шанобливо до Сверстюка. А той ціпок відставив убік, узяв лівою рукою дівчину за волосся, відвів її голову, щоб шию добре видно було, а правою ніж до горлянки приставив. А дівчина — ні щоб злякатися — розсміялася. Точно п’яна. Чимось напоїли, негідники!

Ото я стояв, очима лупав, а потім наче блискавкою мене вразило! От зараз Сверстюк дівчині горлянку переріже і зцідить кров, наче зі свині. У срібний таз. А потім з нього срібні чарки кров’ю набиратимуть і питимуть, нехристі! Зараз уб’є дівчину, дитину чиюсь! Тут вихопив я револьвер і вистрелив у Сверстюка.