Читати книгу - "Нечиста кров"

— Шановний, — звернувся Голота до господаря кволим від похмілля голосом, — я шукаю дві важливі речі — кухоль пива та купця Лєшека, того, що мешкає біля монастиря францисканців…

Яким же було здивування зайди, коли зігнутий шинкар підняв руку, перериваючи його, а тоді вказав у бік столу, що стояв біля віконця.

— Он сидить Лєшек.

— О! І у нього на столі стоїть пиво. Дякую, господарю!

Пикатий здоровань з широкими, як ковбаси, вусами саме наминав крученики та душенину, плямкаючи губами на весь шинок. Голота, що був не в надто доброму гуморі, подумав хвильку й вирішив, що зараз немає часу на церемонії. Він стрімко підійшов, сів перед купцем на стілець, схопив шматок душенини[42] і запхав до рота.

— Привіт, Лєшеку, — кинув він купцеві, що вирячив на нього свої маленькі свинячі очі. — Я — Голота, Лєшеку, — проказав він, наче це щось мало пояснити товстуну.

— Бхвивіш, — прогудів купець набитим ротом.

— Так, саме бхвивіш, — відповів Голота, надпиваючи з кухля Лєшека пиво, — є до тебе розмова.

— Яка розмова, ти хто? — нарешті отямився й проковтнув кусень свинини купець.

— Мені треба дізнатися про покійного Калиновського… і його шинкарку… які…

— Ану забирайся звідси, — встаючи, заревів Лєшек. — Як ти смієш, я Лєшек Жигадло. Я купець першої гільдії! Зараз крикну гайдуків, і вони…

Лєшек Жигадло враз замовк і повільно сів на стілець. Обличчя ще зберігало обурений вигляд, але очі вже були переляканими.

— Ти зупинився на тому, що покличеш гайдуків, а далі чомусь замовк. Лєшеку, прошу тебе, говори далі.

— Що тобі треба? — видавив із себе переляканий купець, відчуваючи між ногами холодний метал карабели.

— Мені? Слухай, Лєшеку, мені потрібна дрібниця… А от Козирі, якого я зустрів учора, потрібно значно більше.

— До чого тут Козира, хіба він живий? — прошепотів Жигадло.

— Має напрочуд гарний вигляд: шабля, рушниця також при ньому. Натякнув мені, що якось раптово його життя пішло шкереберть. На нього натравили Маська Чорного. Той порубав його людей у лісі, самого ж Козиру поранив, забрав собі зароблене непосильною розбійничою працею. Козирчики розбіглися, він мусить ховатися, без талера в кишені, тож злий як собака. Ти взагалі уявляєш, як це бачити злого як собака Козиру, Лєшеку? — теревенив Голота, відпиваючи пива з купцевого кухля. — Це навдивовижу важко. Так-от, Козира в усьому винить купців, вірніше, одного купця першої гільдії, що найняв Чорного і його людей.

— То не я… — злякано почав белькотіти Жигадло.

— І я так сказав Козирі, бо чого б це тобі робити одному, але старий затявся. Особливо, коли дізнався про те, що його дочка злигалася з твоїм друзякою Калиновським. І мені здається, він уже зрозумів, звідки Масько Чорний дізнався про схованку в Цимпальському лісі, на яку той напав і спалив уночі…

— Богом клянуся…

— Жигадло, чого б це тобі боятися, коли то не ти вговорив Калиновського закрутити з Марусею, аби винюшити, звідки приходить Козира і де його схованка? І, до речі, як ти дізнався, що шинкарка — його дочка?

— Випадково… — бовкнув Лєшек і враз затулив руками рота.

— Отакої, Лєшеку, так то ти таке вигадав? — зареготав Голота.

— Не я. Старий рабин Торович.

— Який то? Що, той маг, який зачарував стіни синагоги?

— То його правнук, але на нього теж кажуть, що чарує, — здавлено пискнув нажаханий Жигадло.

— І? — поквапив Голота купця.

— Тоді саме приїхав Масько Чорний і ганяв селами зі своєю корогвою. Начебто шукав Козиру, а насправді його люди грабували всіх, кого бачили. Було зрозуміло, що треба все швидше закінчувати, а то збитків буде ще більше. Треба було щось скорше робити. Я згадав про Марусю, дочку Козири, а Торович вигадав, як вивідати у дівки, де батько ховається. Я взнав, що Калиновський їй подобається, тож вирішили заплатити йому, аби той ще більш закохав у себе дівчину…

— Мудра людина той Торович. Уже зовсім, мабуть, дістав гайдамак острозький кагал своїми грабунками. Ось тобі й наука: ніколи не займай рабинів, навіть якщо ти сам Козира. Слухай мене, Лєшеку, зізнаюся чесно, мені все одно ваші з Козирою справи, мені доста моїх. Тож якщо ти даси відповідь на кілька питань, клянуся тобі, Козира нічого з того, що ти мені проказав, не дізнається.

— Яких питань? — зовсім упав духом купець, що й без того ледь не плакав.

— Хто звів Калиновського з Марусею?

— Один хлоп з Болотківець, Арсен його звуть.

— З Болотківець? — здивувався Голота імені, якого не чув.

— Так, він мені винен був, я років зо три тому їхав з Крулевця, біля Каменя-Каширського його з мамцею підібрав і сюди привіз. Оселився той Арсен в Болотківцях і знав Марусю, тож я його спитав, чи зможе він звести її з одним шляхтичем. Обіцяв йому грошенят підкинути.

— А він?

— Радо погодився, щоправда, коли я сказав, що той шляхтич Калиновський, радість як рукою зняло.

— Чому це?

— Не знаю я. Боявся він Калиновського. Мені здається, той щось знав про нього, бо одного разу Калиновський натякнув, що кріпко того хлопа за горло держить.

— Чим це?

— Та хтозна, але я зі старим Торовичем бачився, так і рабин розповів, що Калиновський дуже вже цікавився Каменем-Каширським і тамтешніми справами. І Торовича питав, бо знав, що тамтешній кагальний суддя — рабинів брат.

Голота помовчав, граючись під столом руків’ям шаблі. Урешті відірвав погляд від свічки, на яку задумливо дивився, і вгледів побіліле обличчя Жигадла.

— Що? А, пробач, Лєшеку, — він витяг з-під стола карабелу. — То я задумався. Так де, ти кажеш, живе ваш знаменитий рабин Торович? — запитав Голота й устав, витираючи масні руки об жупан Жигадла.

Голота вийшов з «Під явором», задоволено потираючи долоні й окидуючи оком околиці. Він лише зараз по-справжньому подивився на місто, й учорашнє власне враження від занепаду Острога видалося йому занадто суворим. «Це все тому, що коли мандрівник голодний і холодний, йому й Рим може видатися курячим смітником. А якщо мандрівника ще й свині багнюкою обтьопають, то про які враження тут ще говорити?» — міркував він, озираючись навкруги. Зараз, коли дощ потроху вщухав, а хмари вже не так похмуро нависали над головою, Голота побачив Острог у всій його, хоч і підв’ялій, але ще красі. І справді, мури замку, хай і порослі кущами, ще виглядали досить грізно, могутня споруда церкви Богоявлення Господнього, яка