Читати книгу - "Проклята краса"

Ось так повільно та нудно минуло два тижні. Гребенко потрохи забувався, той болісний потяг до нього, те, що було недозволеним та неправильним, поступово відходило в минуле, забувалось, полишаючись у серці незначним спомином, розчаруванням та легким жалем. Не судилось. Мама мала рацію, коли казала, що полишить її туга, що це ще не справжнє кохання, а так, захоплення, пристрасть та потяг. І зараз, у вимушеній розлуці з ним, Ганнуся розуміла це несподівано гостро і навіть раділа. Натомість її не полишали думки про того дивного дядькового сусіда, Дмитра Михайловича.

Ганнуся швидко йшла вулицею з крамнички із хлібом, бо дядько Данило влаштовував увечері гостину на честь свого день народження, тому роботи в Ганни було по самі вуха, стільки наїдків потрібно було приготувати, і думала вона зовсім не про Павла, а про того майже незнайомця….

— Ганнусю! Ганнусю!

Голос, що пролунав за спиною, був таким несподіваним, що вона аж спіткнулась, а потім повільно обернулась. За її спиною стояв Гребенко.

Серце тільки на якусь мить схвильовано відгукнулось на несподівану появу сільського агронома, а потім стихло, поступившись спокоєм.

— Здоров була, Ганнусенько, — вишкірився у сліпучій посмішці Гребенко, і їй здалось, що ще мить і він кинеться до неї, аби вхопити в свої міцні обійми — це бажання відверто горіло в його очах — але він втримався, тільки взяв її за руку, стиснув міцно в своїх долонях.

— Як… як ви знайшли мене? — нарешті змогла запитати Ганнуся, не спускаючи з нього здивованого погляду.

Гребенко засміявся.

— Та Митька вмовив насилу, щоб розказав, куди тебе з Яковичем відвозив. Упертий він та й батька твого боїться, але все одно сказав, дай йому здоров’я.

Ганнуся помовчала. Вона б мала радіти, але радості не було. Зовсім нічого не було, вже ніяких почуттів до нього, переболіла, певне.

— Не треба було вам приїжджати, — сказала вона тихо, висмикуючи руку з його долоні та відступаючи на крок назад.

Він нахмурив брови.

— Чому?

Ганнуся зітхнула, а потім прошепотіла:

— Галина…

Гребенко роздратовано махнув рукою.

— Тебе все ще хвилює ця клята Галька?

— Звісно що хвилює. Вона ж ваша дружина.

Павло помовчав, важко дихаючи та кидаючи на Ганю виразні, палкі погляди, у яких яскравим полум’ям горіла пристрасть, а потім промовив:

— Ганю, я багато думав увесь цей час, що тебе не було в Пирогах, думав за життя своє, котре зіпсувала ця жінка, і зрозумів, що мені просто набридло, набридло мучити себе, проживаючи з нею найкращі дні свого життя. — Він помовчав, а потім рішуче випалив: — Я так більше не можу, серденько, я йду від Галини.

Ганнуся застигла.

— Як… йдете?

Він усміхнувся.

— А ось так, просто йду геть від неї, йду до тебе, Ганю, куди б ти мене не покликала за собою.

— Але… але ж це неможливо, — ледь чутно вимовила Ганнуся, відчуваючи, що немає в неї радості від цих його слів.

Павло кинув на неї гострий погляд.

— І чому ж це неможливо?

— Діти… Петрик і ненароджене дитя…

Гребенко роздратовано махнув рукою.

— Ганю, я благаю тебе, досить. Я ж від дітей не відмовляюся, буду їм завжди допомагати, підтримувати, але зрозумій одне — я більше не можу жити з Галиною. Ти не знаєш, яка то мука проживати з нею кожен день, яке то пекло терпіти її дурний характер. — Він знову взяв її маленьку ручку в свої великі долоні й ніжно погладив. — Не супереч мені, Ганю, я все одно тепер від свого рішення не відступлюся. Я і до Пирогів більше не повернуся, приїхав сюди з речами, є в мене в місті один товариш, поки в нього поживу, а там на роботу влаштуюся, і піде в нас життя. — Павло всміхнувся Ганнусі, та вона на усмішку не відповіла. — Ну ж бо, Ганнусю, що ж ти мовчиш? А чи не рада?

Вона кинула на нього розгублений погляд.

— Не рада, — прошепотіла чисту правду, бо й справді не була рада з того, що Гребенко покинув Галину.

Гребенко недовірливо звузив очі.

— Ганю, що ти таке кажеш?

— Правду.

— Та яка це, в дідька, правда? Я летів сюди, уявляючи, як зрадієш ти. Невже для того я все покинув, аби почути ці слова…

— Я вас про це не просила, — перебила його палку річ Ганнуся. — Я вам ще в Пирогах сказала, що не може між нами нічого бути, я не піду на те, аби розбити чужу родину, не так вихована, ви вже вибачте мені.

— Ти сама не знаєш, що говориш, — заперечив Гребенко, похитавши головою. — Я розумію, ти здивувалась, усе це так несподівано, але я згоден почекати, дати тобі час, аби ти звиклась, оговталась…

Він не договорив, тому що сонливу ранкову тишу двору порушило гарчання мотору й у двір повільно вкотилась велика чорна автівка. Ганнуся вмить впізнала її, ту, під колеса якої ледь не втрапила в перший день свого приїзду. Перед очима враз виникла висока та ставна постать у формі, пронизливий та пильний погляд уважних темно-сірих очей під стрімкими чорними дужками брів, і серце стислось. Її рука так і зосталась в долонях Павла, коли машина м’яко загальмувала на відстані двох чи трьох кроків від них. Ще мить, і задні чорні дверцята відчинились. Застигнувши на місці від незрозумілого та недоречного хвилювання, Ганнуся зачаровано спостерігала, як із темного нутра автівки з’являється він, дядьків сусіда, повільно випростовуючись перед ними з Павлом на повний зріст. Уважні темно-сірі очі за коротку мить охопили пильним поглядом спочатку високу постать Гребенка, потім зніяковілу Ганнусю, їхні переплетені руки…. А Ганнуся затамувала подих, помітивши, як спалахнули ці очі, а дуги брів склались у пряму та невдоволену лінію. Серце пронизливо занило, незрозумілим чином відгукуючись на цей погляд, який не мав би хвилювати її жодним чином, але ж хвилював. За ці два тижні вона не зустрічала його жодного разу, але забути не забувала, згадуючи кожного дня, думаючи про нього. І як напружилась вона, коли днів через чотири дядько завів про нього розмову за вечерею. Тоді вона взнала, що він майор, начальник дядька Данила, живе в квартирі поряд з ними, нещодавно розлучився з дружиною, яка йому зраджувала. Дядько також згадав про відрядження до Києва, в яке він відбув у той день. І ось зараз він, певне, повернувся. Повернувся й тепер стоїть перед нею поряд з