Читати книгу - "У пастці"

Я глибоко зітхнув і ступив через гостинний поріг.

Усередині — зеленаво-сірий килим, старовинний стіл, розташований стратегічно біля дверей; тут молодява жінка видавала маленькі каталоги й щедрі усмішки.

— Дивіться, будь ласка, що захочете, — сказала вона. — Внизу продовження експозиції.

Жінка вручила мені каталог: складений глазурований цупкий білий папір з прикріпленими всередині кількома аркушиками тексту. Я перегорнув їх. Сто шістдесят три позиції, послідовно пронумеровані, проставлені назви, прізвища художників і орієнтовна ціна. У каталогу значилося, що на рамах проданих картин буде червона наліпка.

Я подякував жінці.

— Проходив і вирішив зазирнути, — сказав я.

Вона кивнула головою і професійно всміхнулась: її допитливі очі швидко ковзнули по моєму одягу з бавовняної тканини, — жінка зрозуміла, що я не належу до заможних відвідувачів. Свій пошитий за останньою модою трендовий костюм вона носила невимушено і випромінювала разючу щирість. Австралійка, самовпевнена, надто поважна особа, щоб просто собі стояти біля дверей.

— Що ж, ласкаво просимо, — сказала вона.

Я неквапно пішов по довгій залі, звіряючи картини з каталогом. Більшість картин були пензля австралійських художників, і я зрозумів, що Джік мав на увазі, коли говорив про відчайдушну конкуренцію. Знавців своєї справи було так само багато, як і у нас, в Англії, а то й більше, а рівень де в чому вищий. Як це буває, коли дивишся на процвітання чужих талантів, я почав сумніватися у власному хисті.

Наприкінці експозиції першого поверху були східці, що вели вниз: біля них висіла велика стрілка й табличка: «Продовження експозиції внизу».

Я спустився вниз. Такий самий килим, таке саме освітлення, але не видно відвідувачів, які переводять очі з картин до каталогів і навпаки.

Внизу вже була не єдина зала, а анфілада невеличких кімнат, куди треба було заходити довгим коридором. Кімната позаду східців — контора, де також стояв вишуканий стіл, два-три зручних стільці для можливих клієнтів і рівненький рядок оздоблених тиком каталожних шаф. Картини у масивних рамах прикрашали стіни, а не менш солідний чоловік писав щось у гросбуху на письмовому столі. Він підвів голову, відчувши мою присутність біля дверей.

— Чим можу прислужитися? — запитав він.

— Дякую, я просто роздивляюсь.

Він байдуже кивнув головою і повернувся до роботи. Чоловік, як і все це місце, мав вигляд незмінності й респектабельності — зовсім інша атмосфера, ніж у приміській крамничці в Сіднеї. Я подумав, що цей шановний заклад — зовсім не те, що я шукаю. Щось мені переплуталося. Доведеться почекати, доки Гадсон Тейлор не подивиться на чек Дональда і не скерує мене у новому напрямку.

Зітхаючи, я переходив з кімнати до кімнати і думав, що сміливо міг би вже закінчити огляд арсеналу своїх супротивників. Кілька рам були оздоблені червоними наліпками, але ціни на всіх гарних творах були далекі від того, чого вони насправді варті, й купити їх могли тільки люди заможні.

В останній кімнаті, більшій за інші, я наткнувся на Маннінгза. На три картини одразу. Усі з кіньми: одна — верхогони, одна — полювання і одна — з циганами. У каталозі їх не було.

Вони тихо-мирно висіли рядком, усі з подібними сюжетами, і впали мені в око як чистокровні серед напівкровок.

Мені по спині поповзли мурашки. Не стільки через майстерність, скільки через сам зміст однієї з картин. Коні виходять на старт. Довгий ряд жокеїв яскраво вирізняється на тлі темного неба. Вбрання найближчого жокея пурпурове, а жокейка зелена.

Десь у голові мені зазвучав балакучий голос Мейзі, який описував те, що я бачив: «… Може, ви подумаєте, ще я дурна, але це одна з причин, чому я її купила… бо ми з Арчі вирішили, що барвами наших жокеїв будуть пурпуровий і зелена жокейка, якби такого сполучення ще ні в кого не було…»

Маннінгз полюбляв використовувати пурпуровий і зелений кольори для тіней і перспективи. Сходиться… Ця картина, розміри, сюжет, колорит — точнісінько, як у Мейзі, на картині, схованій за радіатором і, напевно, згорілій.

Картина, на яку я дивився, була схожа на оригінал. Помітна вже й дія часу, відколи Маннінгз помер, достатня фахова вивершеність твору, щось у ньому таке, що відрізняє велике від гарного. Я спробував пальцем — ледь-ледь — фактуру полотна і мазка. Все як мусить бути.

За спиною хтось сказав по-англійському:

— Чим можу прислужитися?

— Це Маннінгз? — запитав я між іншим і обернувся.

Він з порога зазирав до кімнати; у його виразі — стримана запобігливість, як у людини, що її річ оцінює хтось, хто не має коштів цю річ придбати.

Я відразу його впізнав. Чорнявець, рідке волосся зачесане назад, сірі очі, вислі вуса, засмагла шкіра: усе як і тринадцять днів тому в Англії, на сассекському узбережжі, коли він нишпорив по згарищу.

Містер Грін. Через «і» довге.

А за мить і він мене пізнав. Він уражено переводив погляд з мене на картину й назад, а тоді згадав, де мене бачив, і це його приголомшило. Він різко ступнув назад і приклав руку до стінки позад себе.

Я вже рушив до дверей, але не встиг. У дверну пройму вмить опустилися сталеві ґратки й, клацнувши, замкнулись на підлозі. Містер. Грін залишився по той бік, у кожній рисі закарбувалась неймовіра, рот і досі роззявлений. Я переглянув усі свої простодушні теорії про те, що небезпека корисна для душі, й відчув такий острах, якого ще зроду не зазнавав.

— У чім річ? — запитав глибокий голос з коридора.

Містер Грін не міг ворухнути язиком. Поруч з ним опинився чоловік з контори і втупився в мене крізь заґратований прохід.

— Злодій? — запитав він досадливо.

Містер Грін похитав головою. Прийшов третій чоловік, його молоде лице світилося цікавістю, а прищ у нього був схожий на кір.

— Агов, — сказав він із щиро австралійським подивом. — Це той — з Художнього центру. Що мене переслідував. Присягаюсь, він мене не вистежив. Присягаюсь.

— Заткни пельку, — коротко сказав чоловік з контори.

Він пильно дивився на мене. Я дивився на нього.

Я стояв посеред яскраво освітленої кімнати приблизно п'ятнадцять на п'ятнадцять футів. Вікон нема. Вихід — лише через заґратовані двері. Сховатись — ніде, зброї — жодної. Я давно вже мчу по трампліну — і ніякої гарантії м'якого приземлення.

— Послухайте, — сказав я печально. — Що тут робиться?. — Я підійшов до сталевих гратин і постукав по них. — Відчиніть, я хочу вийти.

— Що ви тут робите? — запитав чоловік з контори. Він був більший за Гріна і явно старший за посадою в галереї. Ворожі очі за окулярами в масивній темній оправі та