Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Усе. Гадаю, тепер ви маєте достатню кількість інформації для того, щоб самостійно придумати стовідсотково правильну систему і почати вигравати. Ну а якщо ні, то вважайте, що все, що я розповів, не має жодного сенсу, і я даремно забрав у вас стільки часу.

Колись дуже давно я займався торгівлею, виробництвом реклами і комп’ютерів, проводив вечори в нічних клубах, що тільки починали з’являтися і були схожі один на одного, бо в кожному з них висіли кулі з битих дзеркал. Молоді люди, які включали касетні магнітофони, вважали тоді себе діджеями.

У ті часи в місті не було жодного казино, і поява в одному з нічних клубів рулетки була чимось екзотичним і дуже «крутим». Не бентежило навіть те, що вона стояла в найтемнішому кутку величезного залу, в якому танцювали, сиділи за столиками, пили, їли гарячі бутерброди, іноді билися і грали на забутих гральних автоматах вісімдесятих років «підводний човен», «тир» і «дістань зубну щітку».

Ми прийшли гуртом. Одна з дівчат, короткозора, в костюмі, що в ті часи вважався діловим, запитала:

— Це рулетка?

А та, яка працювала в нашому офісі секретаркою і через те дозволяла собі робити все, що їй заманеться, вигукнула:

— Хочу! Хочу! Хочу! Хочу!

Ми підійшли до столу, і круп’є (тоді вони були щирі і доброзичливі) пояснив нам правила, у яких ми нічого не зрозуміли. Ми зробили кілька ставок, зраділи єдиному виграшу і програли у складчину зібрані п’ятнадцять карбованців. А потому всі пішли танцювати, а я залишився.

Закурив за столом. Відтоді збігло більше десяти років, а я й досі граю в рулетку.

Багато років тому я теж вірив в удачу й прикмети. Вірив у те, що якщо потрапиш під дощ, ідучи в казино, то обов’язково виграєш на непарних числах, а якщо не даси швейцарові на чай, то наступного разу програєш, ну і в усяку подібну маячню. Казино ставало усе більше і більше. Одні відкривалися і влаштовували гучні рекламні акції, інші закривалися, перетворювалися на ресторани або готелі. Щоразу в них з’являлося все більше ламп і танцівниць кордебалету. А в одному з’явився навіть басейн із баром у центрі.

Але на той час я вже зрозумів, що існує тільки математика, яку я знаю занадто погано, а мої десять років школи і п’ять інституту витрачені даремно. Я став надолужувати згаяне.

Будь-який гравець, який зумів розробити систему, що дозволяє йому грати і вигравати більше ста відсотків від принесених у казино сум, устиг прочитати мільйон математичних книг і списати купу паперу. Це і є професіоналізм — не угадувати, а вирахувати біля якого з тридцяти семи гнізд зупиниться кулька.

Я знаю це, тому що знайомий з багатьма професіоналами. Тому що сам провів майже півтора року з двома комп’ютерами й університетським викладачем, який хоч і сприймав мене за божевільного, брав мої гроші й учив.

І чим більше я розбирався в математиці, тим складнішими і з усе більшою кількістю чисел ставали придумані мною системи. Серед них були такі, опис яких зайняв би сторінок вісімдесят. Я враховував навіть те, скільки обертів навколо башточки рулетки робить кулька після кидка круп’є, чекав майже чотирнадцять годин, щоб проаналізувати дев’ятсот кидків, а опісля зробити єдину ставку на число і виграти.

Але чим більше ти знаєш, тим простішим шляхом добираєшся до мети. Тому поступово я почав придумувати системи, які можна пояснити за допомогою двох десятків слів і які спрацьовують з п’ятого оберту рулетки та гарантують одинадцять фішок з кожної ставки.

Тому особисто я вірю в математику. І коли після третьої гри ми повернулися в готель, я перерахував гроші — їх було трохи більше двадцяти восьми тисяч. А з такою сумою можна було починати серйозну гру. Отже, ми мали з’являтися в тих казино, у яких нас уже знали, але в яких можна було виграти справжні гроші.

— Скільки? — запитав Мишко.

— Двадцять вісім, — відповів я.

— Здорово, — сказав він і потягнувся до пачки.

— Не чіпай.

— Але чому, — мовив він, — нормальний готель. Одномісні номери. Харчування в номер. Новий костюм для тебе. А то в цьому…

— Я поголюся, — сказав я.

Звичайно, спокуса була дуже велика. Але все-таки я зміг пересилити себе і написав список:

«Костюм — 500;

Готельні номери — 2x238;

Вечеря — 180;

Сигарети —…

Запонки —…

Дріб’язок —…»

Залишок — 6.397.

— Почекай трохи.

— Ми йдемо в нормальне казино, — сказав Мишко.

— Нічого, — відповів я, — вони упізнають нас і такими.

Але коли я уявив, як завтра вранці голитимуся біля єдиного на весь поверх умивальника, то сказав:

— Поїхали.

Минулого разу ми зупинялися в готелі «Країна». Цього разу приїхали в готель з назвою «Столиця».

Нові костюми купили наступного ранку, а потім список поповнився й іншими пунктами: «сорочки», «білизна», «краватки» і до всього трохи машинної олії для Мишкових пістолетів.

Але я відіграв усе це під час перших п’яти ставок.