Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

Ярослав уже зрозумів, що він присутній тут у нематеріальній формі і ні рук, ні ніг у нього тут немає. Хлопець гарячково шукав спосіб допомогти Світланці, але тільки безсило пролітав через кайдани й решітки. Врешті вирішив скористатись тим, що його ніхто не може побачити, і гайнув до підземної зали з кристалом. Може, пощастить дізнатися побільше про це неприємне місце? І ще пан Баштовий… Невже він справді зрадник? Що могло примусити людину такого високого становища, як міністр культури, допомагати тому Злу, присутність якого відчував Ярослав у кристалі? Але Яриковим планам не судилося здійснитися. На півдорозі до підземної зали хлопець раптом отямився в кімнаті, де вони з Юрком ночували. Якась мить пішла на те, щоб зрозуміти — він лежить у ліжку, з другого боку горниці дочувається Юркове сонне сопіння, за вікном уже сіріє ранок. «То це був усього лиш сон», — полегшено подумав Ярослав, але тут на нього накотилося відчуття безповоротної реальності того, що він бачив уві сні. «Підземелля, Світланка, моя розмова з нею — усе це було насправді» — вирішив хлопець, не розуміючи однак, звідки у нього ця впевненість у власному висновку. Ярослав рвучко підвівся з ліжка й почав одягатись. План оформився миттєво — він повернеться у підземелля або сам, або з летучим загоном. Юрка уже визволив, то забере звідти й Світланку. Ярик згадав її довірливі сірі очі, радість, коли вона дізналася, що має характерницький Дар, худеньку руку, якою вона чіплялася за його рукав, коли було страшно, — і така його охопила злість! На себе, на Баштового, на підземелля, на Івана Сірка, який не догледів за ученицею, на всю раду старійшин, які проворонили, що прямо у них під носом влаштувався зрадник.

— Ти куди? — з-під ковдри піднялася скуйовджена Юркова голова.

— Туди, — буркнув Ярик, але тут же пожалкував про свою нестриманість, — до десятника піду. У підземелля вертаюсь. Там Світланка, пам’ятаєш, я тобі про неї розказував?

— Чекай, я з тобою, — Юрко квапливо виплутався з ковдри й поспіхом почав натягувати штани й сорочку, — а звідки знаєш?

— Сон мені приснився, — тихо відповів Ярик і сам відчув, як воно несерйозно прозвучало. Доки Юрко одягався й намагався якось пригладити волосся, що зі сну стирчало в усі боки, Ярослав роздумував, як це йому логічно й переконливо розповісти десятнику про свій сон.

Пройшовши через сіни, хлопці вийшли на подвір’я. Новий день зустрів їх легким осіннім запахом перших пожовклих листків і ріденьким туманцем, ранкове холодне повітря миттю пробралося під одяг, примусивши здригнутись і щільніше прикритися одягом, ховаючи руки й шию. З дерев’яного хліва почулося коров’яче мукання й лагідний жіночий голос. Ярослав рішуче попрямував туди, коротко пояснивши на ходу:

— Спитаю, де розмістили десятника Ворона.

Пригнувшись, хлопці позаходили в дерев’яний корівник. Господиня доїла одну з трьох бурих корів, що розмістилися в окремих стійлах. Зачувши кроки, стривожено підняла голову, в очах плескалося занепокоєння.

— Щось трапилось?

— Ні-ні, доброго ранку, — поспішив Ярослав заспокоїти жінку, — усе гаразд. Ось шукаємо десятника. Ви не знаєте, де його розмістили?

— Чому ж не знаю, — тривога щезла з обличчя господині, вона розслабилась і заусміхалась, — далі по вулиці, через три хати, по цій же стороні. Там ще поряд криниця стоїть — наші вуличани постаралися, цього літа викопали, цямриння різьбою прикрасили, птахами, квітами, дах із соломи зробили — не пропустите!

Подякувавши, Ярослав із Юрком, знову ж таки пригнувшись, вийшли надвір. Потрібна хата відшукалася легко. Крім примітної криниці, вона виділялася ще й охороною: кілька бійців летучого загону стояли на варті. Поки хлопці пояснювали вартовим причину своєї появи, десятник вийшов з хати сам, вочевидь, почувши голоси. Слідом, не пройшло й хвилини, з’явився і ветеран Грім. Обоє були бадьорими, повними сил і енергії, наче прокинулись не щойно, а щонайменше годину тому. Ярикові побоювання не справдилися — його вислухали уважно й якось дуже легко повірили. «Хоча що я знаю про цей світ, — осмикнув себе Ярослав, — може, тут такі сни й не дивина зовсім?»

Коротко порадившись, десятник і Грім вирішили не відпускати Ярослава самого. А от Юрка, навпаки, планували залишити в селі, де він чекав би повернення бійців, але той уперся й виборов таки собі право піти разом з усіма.

Поки бійці вислуховували нові накази, збиралися, снідали, Ярослав не знаходив собі місця від нетерпіння. Хотілося брати всіх за плечі й тормосити, підганяти, їхати вже прямо в цю секунду. Варто було згадати, що весь цей час Світланка страждає у підземеллі, а отже, усі ці збирання й сніданки здавалися зайвими й непотрібними.

— Ярославе, заспокойся, — десятник Ворон таки помітив метання хлопця, — нас усе-таки чекає не розважальна прогулянка, а повноцінна бойова операція. Зрозуміло, що часу гаяти не можна, але треба підготуватися, спланувати свої дії. Не варто летіти, як метелики на вогонь.

— Та я розумію, — буркнув Ярослав, — просто хочеться вже щось робити, а не сидіти тут і чекати не зрозуміло чого…

— Ти думаєш, що час минає дарма? Ось дивись, дорогу вибрали до підземелля, усього за чотири години доберемось — це раз, припасів трохи взяли в дорогу — це два, зброю перевірили — це три, посильного на Іктур відправили з новинами — це чотири. Тобі ще ось дещо приніс, — Ярик підняв голову й побачив, що Сергій Вороний протягує йому невеличку книжечку в коричневій палітурці.

— Що це?

— Дорожні замітки одного молодого джури, він з нашим загоном практику проходив. А після закінчення забув свій записник. Він його не шукав, а в нас теж руки не дійшли повернути. Отож можеш спокійно користуватись, може, для чогось і пригодиться.

Поки всі сідлали коней і рушали в дорогу, Ярослав не відривався від нотаток невідомого джури. Це