Читати книгу - "Крадій"

Коли о третій ночі дзвін закликав прокинутися та молитися під місячним світлом, найстаріший монах прийшов розбудити Ремі, повсякчас цокаючи язиком.

— Тобі корисно, — сказав він. — Ходімо, ходімо, тобі корисно, спробуй!

А коли дзвін закликав усіх до сніданку, наймолодший монах тихо підійшов до нього, відтягнув до бічної кімнати, і там Ремі побачив свій рюкзак, сухий саронг і бриль, ціпок, щоб було на що спертися, сандалі та загорнутий у листя рис. Монах сказав:

— Два тижні тому нам усім сказали шукати збіглого іноземного злочинця. Абат сказав, що віддати його солдатам або поліції буде добрим вчинком, і тому було вирішено, що ми так і зробимо.

— Чому ти розповідаєш мені про це?

— Бо це цікаво, хіба ні? — сказав з усмішкою монах. — Мені часто кажуть, що я забагато патякаю.

Сказавши це, він відвернувся, а Ремі взяв це скромне добро та, не сказавши ні слова, побрів геть.

Чудернацьке видовище!

Чоловік із надто довгою брунатною бородою, брунатним волоссям, обпаленою сонцем світлою шкірою, вдягнений у мішанину одягу — щось середнє між футболкою контрабандиста та одіянням монаха — з рюкзаком за плечима кульгає до Лампанга.

На півночі земля більш гориста, дика та красива. Вода, що стікає з гір, прорізує великі долини, неначе саме обертання Землі перетворило все на плавні вигини: вигини плато, вигини потоків; вигини доріг і вигини дерев. Це країна ананасів, тикових дерев і білої порцеляни з вишуканої каолінової глини. На світанку низька хмара гладить вершини гір і згоряє зі сходом сонця. До заходу сонця тіні розвернулися великим змахом сірого над землею, і вітер шепоче крізь ліси та над річками запахом гнилого листя та духмяних квітів, що розкрилися після закінчення дощів.

Знов сам, поранений, Ремі Берк прямує на північ, до Лампанга.

Двічі за два дні його мало не спіймали.

Першого разу невідомо звідки на безлюдній брудній дорозі з'явилася армійська вантажівка. На головній дорозі упав міст, його змило повінню, тому вантажівка повернула на бокову дорогу, а Ремі, почувши її наближення, біжить у підлісок, кидається в укриття й ховається, поки солдати, понуривши голови під залитим дощем тентом, проїжджають повз нього.

Другого разу був поліцейський кордон біля плоских синіх вод Мае Ва. Певно, хтось його побачив і розповів (Хто? — дивуємося ми. Браконьєр і його син, який розповів другові, а той — двоюрідному братові, який знав начальника поліції, а той отримав накази з цього приводу ще п'ять днів тому разом із попередженням, що підозрюваний скоріше за все прямує в цьому напрямку). На нього чекали троє ледачих полісменів: штани забрьохані багном, жують бетель і спльовують червоний сік у калюжі під ногами, страждають під дощем, чекаючи на його появу.

Він дивився на них з хребта, що був приблизно на чверть милі вище того вигину дороги, що вони охороняли; лежав на животі й оцінював їх і свій маршрут. До перехрестя, що вони охороняли, він пройшов двадцять миль і не хотів повертатися, бо його черевики гнили від дощів, ноги були чорні від багна, живіт пустий, гомілка боліла. Натомість він сховався у невеликому гаї, з'їв свій останній банан і його квіти, тремтів від дощу. Холод і сирість опановували його горло та розум, від чого перше боліло, а другий затуманювався. Як довго він ще витримає?

Не дуже довго.

Стільки, скільки треба.

Невдовзі після заходу сонця полісмени на дорозі кинули своє завдання та поїхали на велосипедах назад до міста. Він пройшов повз їхній кордон босоніж, побачив попереду вогні села й не наважився наблизитися. Тієї ночі він спав погано й прокинувся з лихоманкою, вранці рибалив на озері, спіймав дуже мало, а з'ївши, відчув нудоту, але зумів утримати їжу всередині.

Лихоманка не відпускала його звідти. Три дні він лежав на березі озера, пив і крав фрукти з дерев, тремтів і сам себе пошепки втішав. Іноді він звертався до себе французькою, іноді — англійською. Іноді згадував одну з історій, що його батько розповідав, коли вони ходили разом містом Варанасі, ще за тих часів, коли Імперія була великою, а ритуали індусів, що милися з молитвою, були розвагою, дитячою грою, на яку британці вказували пальцями та сміялися, а виховані пані відверталися, зашарівшись від того, що побачили так багато оголеного тіла, безтурботно демонстрованого в каламутних водах Гангу. Потім його розум брів до матері, яка одного разу повела його показати храми загубленої Камбоджі, шепчучи йому на вухо, щоб він не казав дідусеві, що вона його сюди привела, бо вважалося неправильним, якщо поважна пані цікавиться варварськими традиціями місцевих. Потім вона опустилася біля нього на коліна й показала стародавні різьблені тексти, зображення богів і королів, надряпані вістрям ножа на святих зображеннях графіті давно померлих дітей, впалі камені місця, до якого люди колись ходили в джунглі, щоб молити про дощ, що напоїть їхні посіви, про сонце, під яким визріє врожай. Він тоді бігав туди-сюди по різьблених брилах зруйнованих храмів, сміявся та питав, чи можна пограти в схованки, а навколо нього верещали джунглі, гнучкі мавпи підозріло кліпали біля своєї купи поцуплених манго.

То було ще до того, як ігри, в які він грав, стали... чимось іншим.

Четвертого дня лихоманка минула, і він ліг голий у воду озера, заплющив очі, відкинув голову назад і слухав гуркіт у своїх вухах. Він спіймав останню рибу, приготував