Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

Таке порівняння, проте, містить хибне споріднення. Приходить пора, коли доводиться вибирати між коханням та пошуком таємного. Від чого відмовитись? Що закласти в жертву?

* * *

Різдвяна веремія тим часом захопила місто, наче ватага брутальних завойовників: вулицями вирували натовпи допитливих зайд, сновигали ловці знижок, а також Санти та Сантесси, що пропонували довірливим все — від різдвяних кульок до різдвяних же масажних устілок.

Ян поспішав додому, силкуючись оминути сезонних навіжених, і нарешті з радістю пірнув до рідного кварталу, де, за відсутністю вуличної комерції, панував блаженний спокій. У вікнах його оселі тьмяно блимав блакитний маячок — Міла, певно, дивилася чергову серію «Міських утіх». Це був її улюблений серіал, котрий переглядати слід було, припасши тлустий казанець морозива з джемом. Ян іронічно усміхнувся, уявивши, як вона сидить, прикипівши до екрану та зневажливо коментує фанаберії тієї чи іншої чарівної розпусниці. Вона була така смішна і зворушлива… І цього було б достатньо, — подумав Ян, — коли б йому не зустрілося щось цілком інакше. А що з тим інакшим робити — він поки що і гадки не мав.

У сусідському вікні яснів інший вогник — трикутний, фігурний підсвічник. Ян насупився, пригадуючи. Аж он воно що! Його сусід і «землевласник», хитромудрий Рафчик, святкував нині свою Хануку, свято вогнів. Цікаво, чого б то? Рафчик мовби не нагадував такого вже шанувальника традицій, і менше з тим, виставив, як годиться, підсвічник на підвіконня. Роззирнувшись, Ян із подивом помітив подібні вогники ще в кількох вікнах сусідських будинків. Пригнічений галасом Різдва, він нараз відчув дивовижний спокій та затишок, зобачивши лагідні вогники чужого свята… Та ж нічого дивного, — по роздумі виснував ведучий, — мова про те ж всюдисуще інакше, котре завжди принадніше за те, що маєш. Мабуть так. А, проте, і своє цінувати слід, аби не пропало, зовсім уже занехаяне.

— Це тобі! — виголосив Ян, щойно Міла відчинила двері.

Дівчина вражено взяла до рук букет величезних яскравих гербер. Глянула недовірливо.

— Чого це ти?

— Я… гм… — а і не скажеш же, що гріхи замолюєш. — Веселої Хануки!

Пояснювати довелося довго. Зрештою, здається, Міла запідозрила в Янові латентного єврея, але це її жодним чином не зворушило — в «Міських утіхах» наближався черговий кульмінаційний момент.

Янові довелося відкласти до ліпшої нагоди свої запевняння в довічній любові; натомість він залишив Мілу наодинці насолоджуватися «Утіхами» і подався до кухні відшукати затаєну звідучора пляшчинку пива. Дивно… він поспішав додому, маючи на меті залатати пробоїни в їхньому з Мілою домашньому човнику; вона ж, виходить, нічого злого і не помічала. Цікаво, а чого ж він хотів, власне? Гучного скандалу з ляпасами?

— Котику, заходив Рафчик! — гукнула Міла з вітальні, на мить притишивши телевізійний лемент.

— І що хотів? — спитав Ян.

Міла не відгукнулась, занурена в екранну полеміку про принади середземноморських коханців.

— Піду зазирну до нього, — вирішив Ян.

— Що? Я не чую!

Він не озвався. Тихенько причинивши за собою двері, Ян перейшов сходовий майданчик і постукав до сусіда. Рафчик принципово не вмикав дзвінка, стверджуючи, що різкі звуки травмують його розхитані нерви, а кому дуже треба, той неодмінно достукається — не тепер, так в четвер.

Ян уже втратив був надію на аудієнцію, але зрештою двері прочинилися, і разом з Рафчиком з помешкання посунули сміх, співи і потужні пахощі смаженини.

— О, а у вас що сталося? — запитав Рафчик; з-під його пишних чорних брів очі блимали весело й мовби трохи нетверезо.

— Та все гаразд! — усміхнувшись, відказав Ян. — Міла казала, ви заходили. А у вас свято?

— Аякже! Правимо свої сатанинські обряди. Хочете — приєднуйтесь, у нас іще лишились картопляні драники.

— Та не хочу заважати…

— Ой, я вас прошу! Ми люди прості і щирі — будете заважати, ні слова не скажемо, а тільки солі в чай насиплемо. Заходьте!

А чого ж, вирішив Ян. Де-де, а у Рафчика завжди пахло домівкою, хай навіть того вечора це означало запах драників та гарячої олії. Дужий жіночий голос горланив щось у телефонну слухавку, коридором гасали, мов попечені, якісь дітлахи, а з вітальні линув хвацький хоровий наспів: «Аз дер реббе Елімлех із геворн шикер-фрейлех…»[1] Ян мимохіть заусміхався: десь таким на його смак і повинно бути справжнє свято — замість манірного напихання канапками під вишукані інсталяції струнного квартету.

— Знайомтеся, — наказав Рафчик, — друзі нашого сімейства: Лев Авербух — дипломат, Тадеус Мінц — доктор психології, Стефан Герш — директор адвокатської контори «Герш і партнери».

«Друзі сімейства» привітно замахали руками, запрошуючи гостя до столу.

— Рафчику, а де пропала твоя світла половина? — поцікавився доктор психології.

— Тадю, тобі що, позакладало? — здивувався той. — Моє золото телефон обриває, аж сюди чути! Син наш Тель-Авівський зголосився. Знайшов собі там гарну дівчину…

«Якщо ти привезеш сюди цю шльондру, — пролунало з коридору, — накладу на себе руки, так і знай!»

Гості зареготали.

— І чого ти не поїдеш до нього? — дивувався дипломат. — Сонце, море, помаранчі…

— Та я був там уже, — скривився Рафчик, — з мене стало. Лякають мене ортодокси, лякають терористи, рівно ж як і навіжена молодь, що рветься в бойові війська… Застарий я вже, мабуть, аби то все збагнути…

— Кожному — своє, — погодився психолог, — деякі речі вимагають надміру душевних сил.

— І деякі люди… — мовив Ян, думаючи про своє.

Тадеус Мінц повагом кивнув.

— Була в моїй практиці одна немолода вже дама із тяжким травматичним синдромом через емоційно виснажливі стосунки з чоловіком.

— Він бив її? — зацікавився директор адвокатської фірми.

— Та ні, — зітхнув пан Тадеус, — він її просто зневажав.

Ян притримав руку, що простяглася було до гарячих драників.

— Це так небезпечно?

— Не хочу навантажувати вас подробицями, юначе, — одповів психолог, — але так, це досить травматична ситуація. В найгіршому випадку можливе навіть формування реактивного психозу — депресія, марення, параноїд.

— Чуєш, кохана! — заголосив Рафчик до владної чорнобрової жінки, яка щойно ввійшла до вітальні. — Як не будеш мене шанувати, Тадьо забере мене до лікарні!

— Правда? — здивувалася та. — Доктор Мінц жартує, він напевне, хотів сказати, що віддасть тебе в балаган. Іди краще поговори з нашим сином! Женихається до якоїсь шикси, а ти й вухом не ведеш!

— Отак, бачиш, Тадю, що коїться? Записуй мене на прийом, бо чую, що таки зле мені!

— Мої розцінки ти знаєш, — попередив психолог.

— Ой-йой-йой!