Читати книгу - "Роман з містом"

Батько відсторонив її, а тоді повільно й урочисто перехрестив:

– Благословляю… жити…

Магда схопила його руку й поцілувала. Господи, невже вона бачить тата востаннє? Почала кусати губи, бо в тюрмі не можна голосити, щоб не заподіяти шкоди собі й охоронцеві, який уже нервувався й показував мигами, що час іти. Потім узяв її за руку, майже відірвав од батька й вивів з камери.

Вона покірно йшла коридором і все озиралася, наче крізь зачинені двері тяглася сюди тонка благословлюща рука. Але було пусто й лунко. Склепінчаста стеля ланцюгом тримала стіни, вибілені вгорі й пофарбовані нижче в болотно-зелений колір.

Коли позаду востаннє грюкнули залізні двері, замислилася над батьковими словами.

Пленталася. Ноги переступали механічно, спина затерпла. У кінці кварталу, на розі, обернулася – ні, за нею ніхто не йшов і не стежив. Але в пам’яті закарбувалися обриси великої кам’яниці й височезного, наче фортечний мур, паркану, які тепер назавжди стали зловісними і спотворили її місто. Навіки.

Тривога оселилася під кожним дахом, у кожному дворі. Місто посіріло від куряви.

Магда зрозуміла: вона врятувалася тільки тому, що жила окремо. Повернутися до батьківського дому було майже неможливо, але вона щось вигадає. Неодмінно вигадає. Вона зробить усе, щоб вижити.

З самого ранку гарний настрій не полишав Марчевського. Нині він любив світ і людей, бо стояла сонячна погода, яка нечасто буває тут, на заході. Небо блакитне, дерева ясно-зелені, аж горять. Передмістя типові, робітничо-ремісничі. І приємно збуджує цікава зустріч із давнім – сказати б, історичним – містом.

І ось воно, золотаво-брунатне, з сяйливими вікнами, у всьому розмаїтті архітектурних стилів різних епох. Григорій Марчевський, навчений в академії в Ленінграді, щось таке й сподівався побачити, проте це місто, на відміну від північної столиці, вразило його не холодною помпезністю, а теплою привітністю. Навіть кортіло всміхатися випадковим перехожим. До того ж це було неважко з відкритої командирської машини.

Біля кам’яного паркану, за яким височіли надгробки розкішного цвинтаря, водій загальмував, щоб розпитати поважного, статечного чоловіка про дорогу до центру. Той чемно підняв капелюха:

– Прошу?

І тут Григорій зустрівся поглядом з нею… З тою, що йшла назустріч…

У великих печальних очах – розпач і… прохання про порятунок. Навіть не прохання – волання.

Чорний капелюшок, чорний костюм, чорні панчохи… Вдова? Чи схоронила батьків? Юна й прекрасна. З білими квітами, що їх безпорадно притискала до серця.

Не жінка, а ефемерний символ жіночості й вірності – аж до смерті.

Саме такою має бути ідеальна дружина.

Вона швидко опустила очі й задріботіла високими підборами до цвинтарної брами. Над жалобним убранням виблискував темний мед її волосся.

Водій натиснув на газ і подякував проводиреві, перекрикуючи ревіння мотору:

– Ясненько, папаша! Будь здоров![13]

Простий сільський хлопець занадто окав і неймовірно пишався, що возить самого товариша майора.

Марчевський усміхнувся. Майором він став недавно, і такі дрібнички йому ще не приїлися. Григорій був з «нових» – з тих, що швидко робили кар’єру, заповнюючи прогалини, які з’явилися в командному складі енкаведе після репресій та чисток «ворогів народу».

Денщик, хитрий шельма з Полтавщини, узятий тільки за те, що знав українську мову, здогадливо підморгнув:

– Хороша панянка, товаришу майоре?

Товариш майор лише холодно глянув на нього, додержуючись субординації.

Григорій Марчевський був комуніст за покликом душі. Його прадіди потрапили до Сибіру після польського повстання, що його придушив ще Муравйов-вішальник, але тепер польською говорила тільки бабуся. Решта родини асимілювалася. Як і всі сибірські хлопці, Григорій був високий, кремезний, витривалий, спокійний і розважливий, а це все дуже пасувало до його нового звання, трохи зависокого як на двадцять вісім років. Стріляв влучно, як справжній мисливець, бив білку в око. Не хлопець, а взірець, натурник для радянського плаката.

Діставши нове призначення, зрадів: Львів – це ж майже Польща, прабатьківщина, яку дуже хотілося побачити. Сподівався нових вражень. І ось має. Просто на в’їзді. Досить несподівані.

Перед його очима досі стояла постать тендітної білявки в жалобі. З білими хризантемами коло грудей. Осінні квіти навесні. Мабуть, тепличні. Димчасто– блакитно-зелені очі волають про рятунок від самоти.

Хто вона? Звідки?

Місто велике. Навряд чи доведеться зустрітися.

Шкода…

Перший же будинок, до якого підвіз меткий лейтенант з масними губами, сподобався Марчевському. Затиснутий між таких самих старовинних кам’яниць, чотириповерховий, трохи не втричі вищий, ніж широкий. Унизу колись був стоматологічний кабінет: на вікні залишилася реклама, а дірки біля дверей свідчили, що недавно тут висіла табличка.

Лейтенант Рогоза заторохтів, пояснюючи:

– Помешкання ворогів народу. Обох розстріляно. Сини – активні націоналісти, десь переховуються. Ми за будинком наглядали. Ніби з засідки. Але вони не потикалися. Про всяк випадок непогано б тут попервах жити з охороною, – він натиснув ґудзик електричного дзвінка:

– Прислуга колишніх власників поки що живе тут. Доглядає. Допоможе розібратися, де і що. Хороша дівчина, свідома.

– Іду-іду! Хто там? – почувся з-за дверей голос свідомої прислуги.

За мить вона сама постала перед товаришем майором. Кругловида, рум’яна, у вишиванці й строкатому фартушку. Трохи збентежена й настрашена.

– Добрий день, товаришу Рогоза! – кивнула головою, наче ледь помітно вклонилася. – Я тут поприбирала. Як ви казали. Все на місці. Я – на посту!

– Молодчина! Справжній боєць жіночого фронту! – лейтенант Рогоза підморгнув Марчевському. – Покажи квартиру товаришеві майору, Катерино.