Читати книгу - "Айхо, або Полювання на шпигуна"

— Гайда до наших! — повернув до реальності радісний крик Анака.

— Хлопці, сюди! — махали руками з натовпу веселуни Езлі i Неракан.

Бачити Правицю хотілось найменше. Але варто перевірити, чи всі прийшли на свято. Можливо, зрадник має більш важливі справи?

— А він що тут забув? — як завжди «привітно» зустрів Заро.

— Годі вам, — втрутився Даклар. — Не псуйте свята! Ми завжди раді тобі, Айхо, — благородство доломарта не просто підкуповувало, воно тепер навіть лякало. Усвідомлювати, що перед тобою стоїть нащадок Королів Сарта, було якось моторошно.

— Дякую, — видавив я.

Трійця незадоволено покосилась, але облишила в спокої.

— Ти не з Делеєю? — спитав Даклар.

— Вона з Зуфаром.

Згадувати про білявку не хотілось.

— А, зрозуміло. Просто хвилююсь, щоб трійця знову нічого їй не заподіяла, — наче виправдовувався юнак.

— Вона не пропаде, — процідив я крізь зуби.

— Підеш з нами в Озеро? — змінив тему Даклар.

— В Озеро? — поморщився я, уявивши, якою холодною в цю пору є вода.

Доломарт усміхнувся:

— Це традиція Правиці. На Свято Сонцестояння востаннє у році зануритись у священні води.

— Але я вже не Правиця.

— Колишніх спудеїв в Правиці не буває, — безапеляційно мовив юнак, i я чомусь зрозумів, що лізти в холодну воду таки доведеться.

Натовп радісно загув. На середину містка, що обручем перекинувся через Озеро, вже вийшли Заро, Хамар i Вакас. Трійця, як завжди, хотіла бути першою. До них наввипередки підбігли нерозлучні Езлі i Неракан.

— Ходімо! — підштовхнув Даклар.

Я озирнувся невідомо для чого, наче шукаючи останню можливість відмовитись.

— Давайте швидше, хлопці, а то знову будемо останні, — вигукнув Санні, підганяючи Ортаха i Анака.

Останніми на місток зайшли Даклар з товаришами Феноєм та Евратоном і я. Отже, Правиця зібралась уся, крім Делеї.

Згадавши про білявку, одразу ж захотілось з головою пірнути в холодну воду.

Юнаки з веселим галасом один за одним кидались з містка, розбризкуючи, як молоде вино, святкове плесо. Я рвучко роздягнувся. Ноги рішуче підвели до краю i вже майже зробив крок вперед, коли серед кучугури одежі помітив кутик жовтуватого конверта, що необережно вибився з-під чиєїсь сорочки. Що?! Невже послання жерців?!

Я з легкістю міг би скористатись метушнею i непомітно витягнути папір. Але несподіваний поштовх у спину змусив сторчголов шубовснутись у холоднюче Верхнє Озеро. Здавалось, що пірнув не у воду, а у величезну палаючу піч. Шкіру обпекло. Я виринув i, ще не зовсім прийшовши до тями, жадібно вдихнув повітря. Вогонь потрохи затихав, i вода нарешті огорнула тіло приємною свіжістю. Затримуватись надовго я наміру не мав. Потрібно гребти до берега, ось i Феной уже обтирається на суші.

Щойно я зробив декілька рухів вперед, як відчув дивний дискомфорт у нозі. Руки інстинктивно опустились вниз, i я зрозумів, що мене тягне на дно. Вхопивши повітря, я опинився під водою. Праву ногу наче паралізувало. Вона вже починала боліти, i коли нарешті дотягнувся до гомілки, то жахнувся: на ній намертво затяглася мотузка, яка й тягнула донизу. Я пірнув i щосили потягнув на себе зашморг. На мить здалось, що він піддався, але тут же заштопорився, i я остаточно зрозумів — це пастка. Повітря бракувало. Хотілось вдихнути на повні груди. Та єдине, що залишалось, це спуститись по мотузці вниз. І спробувати звільнитись.

Намотуючи на руку смертоносний капкан, я нарешті наштовхнувся на підступний вузол, надійно зав’язаний за порослу бурим мохнатинням корчомаху. Ввіп’явшись зубами в солонуваті волокна, я вже розумів, це кінець. У голові паморочилось, перед очима блиснуло недовге життя. «Ось i все», — встигло промайнути в думках. І світло згасло.

Напевне минула ціла вічність, але я нарешті вдихнув, i груди наповнило життєдайне повітря. Очі засліпило світло, вуха заклало від гучних голосів натовпу.

— Живий??! — чув я невідь-звідки стривожений крик Зуфара.

Я спрагло хапав ротом кисень і марно намагався роздивитися щось довкола. Бліді мерехтливі кола застелили погляд.

— Живий, — відповів за мене друг, якого я так i не бачив, але відчував, як хтось тягне на берег.

Лише коли відчув під спиною тверду землю, зрозумів, що можу спокійно заплющити очі. Вже не потону.

Я чув, як поруч мирно потріскує вогонь, запах свіжої деревної смоли приємно лоскотав ніс. Було тепло i затишно. Хотілося знову заплющити очі й поринути у блаженство спокійного безтурботного сну. Але раптом згадалось усе, що трапилось, i я, як обпечений, схопився з постелі і опинився лицем в лице з Делеєю.

— Ти? — наче від примари відсахнувся.

— Все гаразд, Айхо. Це ж я, — усміхнулась дівчина, турботливо заглядаючи блискучими очима в мої.

— Що ти тут робиш? — гаркнув я, вирвавши руку, яку, поки спав, тримала Делея.