Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Мороз».

Ну, тут збіглася поліцейська зграя, жандарми, скрутили Морозу руки, здерли кожушок. Як привели в старостину хату, Бохан і каже тихенько так, звичайно, щоб поліцаї не почули: «Не треба було, вчителю». А той одне лише йому й відказав: «Треба». І більше нічого.

І ось тут, скажу тобі, почалася та шарада, що внесла стільки плутанини в епілог цієї трагедії. Я так гадаю, що саме через неї Мороза стільки років замовчували і стільки все це завдавало клопоту. Сталося так, що коли в сорок четвертому витурили нарешті звідси німчуру, в містечку і в Гродно знайшли якісь папери: документи поліції, СД. Матеріали ці, зрозуміло, були підібрані, ким треба опрацьовані. І от серед інших виявився один папірець щодо Олеся Івановича Мороза. Сам бачив: звичайний папірець із шкільного зошита в клітинку, написаний по-білоруському — рапорт старшого поліцая Гагуна Федора, того самого Каїна, своєму начальнику. Мовляв, такого-то числа квітня сорок другого року команда поліцаїв під його началом під час операції захопила ватажка місцевої партизанської банди Олеся Мороза. Звісно, цілковита брехня. Але Каїну, як і його начальству, це було, мабуть, вигідно. Взяли хлопців, а через три дні спіймали і ватажка банди — було за що хвалити старшого поліцая. І нагороджувати. І ні в кого ніякого сумніву щодо правдивості рапорту.

Хоч і дивно вийшло, але й ми ненавмисне підтвердили цю безглузду вигадку поліцая. Виявилося ось що. Вже літом, коли настали для нас гарячі деньки і набралося немало вбитих і поранених, із бригад якось зажадали відомості про втрати за весну й зиму. Кузнецов склав список, приніс нам із Селезньовим на підпис і питає: «Як будемо писати про Мороза? Може, краще зовсім не писати? Подумаєш, два дні всього у партизанах побув». Тут, звичайно, я заперечив. «Як це не писати? Що ж він тоді, сидячи на печі, помер?» Селезньов, пам'ятаю, нахмурився — він не любив згадувати ту історію з Морозом. Подумав і каже Кузнецову: «А чого довго думати! Так і напиши: потрапив у полон. А далі не наша справа». Так і написали. Признатися, я тоді промовчав. Та й що б я сказав? Що він сам здався? Хто б це зрозумів? Так до німецького додався ще й наш документ. І спробуй тепер спростувати ці два папірці. Легше виявилося Волгу з Доном з'єднати, ніж до цієї істини докопатися. Дякуй от нашому Миклашевичу. Він усе ж докопався.

Так. А в Сельці тоді що ж? «Бандити» виявилися усі в зборі, можна було відправляти в поліцейську дільницю. Надвечір вивели усіх сімох із комори, всі тримались на своїх ногах, окрім Бородича. Той був побитий до крові, і два поліцаї тягли його попід руки. Решту вишикували по два і під конвоєм погнали до шосе.

Отут уже близький фінал, і що і як було далі, мені розповів сам Миклашевич.

Хлопці ще в коморі, коли почули на подвір'ї голос Олеся Івановича, дуже засмутилися. Вирішили — схопили і його. До речі, аж до смерті ніхто з них і не подумав інакше — вважали, не вберігся учитель, попався до рук німців. І він їм нічого не сказав про себе. Тільки підбадьорював. Сам намагався веселим бути, наскільки, звісно, це йому вдавалося. Казав, що життя людини надто мале в порівнянні з вічністю і що ці п'ятнадцять років чи шістдесят — не більше, ніж мить у вічності часу. Ще казав, що хоча б у тому ж Сельці народилися і відійшли в небуття за віки тисячі людей, і ніхто їх не знає, не пам'ятає. А от їх пам'ятатимуть, і вже в цьому винагорода. Найбільша з усіх можливих у світі винагород.

Мабуть, це тоді все ж мало їх потішало. Але те, що з ними був їхній учитель, їх завсідний Олесь Іванович, звичайно, полегшувало їхню нелегку долю. Хоча, певне, вони ладні були віддати багато, щоб він урятувався — вони ж бо шанували його, як бога.

Розповідали, як вивели їх на вулицю від старости — збіглося все село. Поліцаї почали відганяти. І тоді старший брат отих близнят Кажанів?

— Іван протовпився наперед і до якогось німця: «Як же так, мовляв, ви ж казали: коли прийде Мороз, то хлопців відпустите. Пустіть же тепер». Німець йому парабелумом у зуби, а Іван йому ногою в живіт. Ну, той і вистрелив. Іван так і скорчився в грязюці. Що тоді почалося: галас, прокльони, сльози. А їм що — повели хлопців.

Вели по тій самій дорозі через місток. Місток полагодили трохи, пішки можна було пройти, а підводи ще не їздили. Вели, як уже я казав, парами: попереду Мороз і Павлик, за ними близнята Кажани?

— Остап і Тимко, потім однофамільці?

— Смурний Андрій, Смурний Коля. Позаду два поліцаї вели під руки Бородича. Поліцаїв, казали, було чоловік сім та чотири німці.

Ішли мовчки, розмовляти їм не давали. Та й не хотілося, певно, розмовляти. Знали ж, ведуть на смерть. Бо що ж їх могло ще чекати в містечку? Руки в них були зв'язані ззаду. А навколо розкинулися поля, знайомі з дитинства місця. У природі вже все дихало весною, на деревах розпукувалися бруньки. Верби стояли пухнасті, гілля обвішане жовтими торочками. Казав Миклашевич, такий сум наліг тоді, що хоч кричи. Воно й зрозуміло. Коли б хоч трохи пожили, а то по чотирнадцятьшістнадцять років хлопцям. Що вони бачили Так підійшли до лісу за тим містком. Мороз усе мовчав, а тут тихесенько питає у Павлика: «Бігти можеш?» Хлопець не зрозумів спочатку, поглянув на вчителя: