Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

"Прощай, старе батькiвське гнiздо! Чи доведеться менi ще побувати в тобi? А може, я не переступлю через твої пороги й довiку? Тепер на Українi життя крутиться i клекотить, як вода в чорториї. Може, й мене вхопить той вихор i закрутить мене й мою долю", - думала Олеся, летячи на комi томiж соснами, її брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось їй здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях i вернеться в старий палац.

Але швидко мiж зеленою лiщиною заманячiв кунтуш, заблищали на сонцi золотi позументи. З-за кущiв виглядала кiнська голова з гострими настороченими вухами; мiж зеленим листом зачервонiв вершок козацької шапки. Виговський вглядiв Олесю i вискочив з-за лiщини.

- Тепер нехай нас Бог напутить в дорогу на наше щастя! - промовив Виговський i поскакав конем поруч з Олесею.

- Але знаєш що, коханий пане Йване? Мiй дядько не такий тихий та спокiйний, як тобi здається. В йому часами пробуркується давня вiдвага й завзятiсть українського шляхтича. Як тiльки вiн розшолопає, де я дiлась, вiн посадить на коней з десять хлопiв i випустить оцю вовчу зграю навздогiнцi за нами. Нам треба збочити з простого шляху i братись манiвцями та об'їздками, - промовила Олеся.

- Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут знаєш усi шляхи й стежки. Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слiдком за тобою.

Олеся збочила на вузький лiсовий шляшок, неначе прорубаний через молодi рiвнi сосни. Гарячий дух сосни й живицi, здоровий i бадьорячий, вдарив з соснової алейки, як з натопленої печi, аж забивав дух. Олеся скакала попереду. Виговський летiв слiдком за нею.

Довго вони їхали цим лiсовим шляшком, неначе тунелем, i незабаром виїхали на чималу в'їжджену дорогу. Довго вони їхали цiєю дорогою, i вже сонце звернуло з пiвдня, як вони прибились до чималого хутора серед лiсу. В хуторi жила сама за себе ходачкова шляхта.

- А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобi буде вандрувати на конi в далеку дорогу?

- Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою i розбитою, - обiзвалась з сiдла Олеся.

- Я так i думав. Пошукаю я в цьому присiлку якого шляхтича, котрий має коненята. Наймемо пiдводу, коли можна буде, припряжемо свої конi i так доїдемо до Києва, - сказав Виговський i побiг конем до хутора.

Олеся скочила з коня i лягла на травi пiд дубом, держачи коня за поводи. Кiнь щипав низьку траву i прихкав, обертаючи голову до Олесi. Олеся встала, прив'язала коня до молодого граба i знов лягла пiд дубом, поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на травi. Олеся втомилась од незвичайної для неї далекої промашки верхом на конi. Вона простяглася на ввесь свiй зрiст, потяглася разiв зо два i лежала нерушно, дивлячись вгору на розкiшне старе гiлля столiтнього дуба. Молода панна почувала, як помаленьку розливався по її нервах спокiй. Ще нiколи на своєму вiку вона не почувала себе такою радiсною, навiть щасливою. Їй здавалось, що вона серед зеленого гаю та борiв стала вольною, як повiтря, що усi перетичини, усi намагання значної рiднi далеко десь зостались позад неї, що вони вже щезли навiк i вже нiхто не буде чiплятись до неї з своєю порадою, вже нiхто не насмiлиться розлучити її з милим. Вона пiдвела очi вгору i задивилась на повирiзуваний в зубцi дубовий лист, на клаптики синього, як бiрюза, неба, що блищало помiж темно-зеленим листом. Глянула вона на луг, i зелений луг неначе засмiявся до неї. Її тiшила i сиза далечiнь густого бору, i старi дуплинястi корчакуватi сосни, що росли осторонь на зелених луках i, неначе калiки, повипинали покрученi на всi боки товстi червонуватi гiлки.

"Який гарний Божий свiт! Як легко, як весело менi на душi! Я тут вольна, як пташка в лiсi", - подумала Олеся, потягаючись на травi.

Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий свiтом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давнiй рицар, про котрого тiтка Павлина часто оповiдала їй зимнiми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рiвним станом, рiвною фiгурою, i, як вiн наблизився до неї, вона задивилась на його яснi блискучi очi.

"Якi розумнi в його очi! Ой, правду вiн каже, що буде гетьманом на Українi. Його очi говорять менi це. Буду я гетьманшею!"

I гордовита, i честолюбна душа Олесина нiби заграла од радостi й щастя. Для неї нiби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечiнь борiв, зникла уся поезiя лiсу. В думках її мрiло, як пишне сяєво того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затiнить i князiв Любецьких, i князiв Соломирецьких, неприхильних до її милого.

- От я i пiдводу знайшов! - промовив Виговський, сiдаючи на травi коло Олесi. - А вже б час нам i попоїсти. Спасибi тiтцi, що прив'язала менi до сiдла торбу з харчами.

I Виговський звелiв козаковi одв'язати i принести ту торбу. Вiн вийняв печену тетерю, паляницю й сiль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку i поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на травi глечик молока й два кухлики. I здорова, молода Олеся пообiдала з таким смаком, з яким вона нiколи не обiдала в палацi свого батька.

Попоївши всмак, Виговський велiв шляхтичевi лагодитись в дорогу. Вiз був простий, труський. Шляхтич поклав у вiз два кулi, а на кулi наклав соломи i переплiв їх зверху ликами. Виговський припрiг свого коня, а Олесиного привязав до воза ззаду. Шляхтич сiв за погонича, i вiз покотився швидко по втертiй лiсовiй дорозi до Києва.

Знов повився полiський бакаюватий шлях через яри та луки, через густi сосновi лiси. Сонце стало на вечiрньому прузi, як вони в'їхали в чимале село Микитяни. В кiнцi села стояв пусткою палац якогось дiдича; дiдич, очевидячки, був католик i мусив покинути свою маєтнiсть. В палацi всi вiкна були повибиванi, всi дверi повиламуванi, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення i їй стало важко на душi.

Не встигли вони в'їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловiки i спинили