Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Безсилля і відчай.

Через два дні дощити перестало, визирнуло сонце. Ліси дихнули опаром і туманом, що швидко розвіювався; птахи почали різко надолужувати вимушене мжичкою мовчання. Золтан повеселішав і зробив довшу стоянку, після якої обіцяв швидкий марш, щоб дістатися до Старого Шляху протягом найбільше одного дня.

Жінки з Кернів оздобили усі навколишні гілки чорнотою і сірістю сушеного одягу, самі тільки у нічних сорочках, сховалися сором’язливо у кущах і куховарили нашвидкуруч. Роздягнені діти розігралися, вигадливими способами порушуючи достойний спокій паруючої пущі. Любисток відсипався, зморений. Мільва зникла.

Ґноми відпочивали активно. Фіґґіс Мерлуззо й Манро Брюи подалися на пошуки грибів. Золтан, Йазон Варда, Калеб Страттон і Перцифаль Шуттенбах усілися неподалік возу й без передиху грали у гвинт, улюблену їхню карточну гру, якій присвячували будь-яку вільну хвилину, навіть у попередні мокрі вечори.

Відьмак інколи підсідав і уболівав, зробив так і зараз. Складних правил цієї типово ґномської гри він і далі не міг зрозуміти, але захоплювався винятково старанно виконаними картами й малюнками фігур. Порівняно із картами, якими грали люди, карти ґномів були справжніми шедеврами поліграфії. Ґеральт у черговий раз переконувався, що техніка бородатого народцю була дуже розвиненою не виключно у царині гірничої справи, гутництва й металургії. Те, що у справі друкування карт здібності ґномів не допомогли їм монополізувати ринок, походило з факту, що карти серед людей усе ще були менш популярні, аніж кості, а людські азартні гравці не походили з груп, у яких перевага віддавалася естетиці. Людські картярі, яких відьмак мав чимало оказій бачити, грали завжди почухраними картонками, такими брудними, що, перш ніж покласти їх на стіл, доводилося спочатку ретельно відліплювати від пальців. Фігури були вималювані так нехлюйськи, що відрізнити даму від валета можна було лише завдяки тому, що рицар сидів на коні. А кінь, у свою чергу, більше нагадував кульгаву ласку.

Візерунки на картах ґномів виключали подібні помилки. Король, що носив корону, був по-справжньому королівським, дама цицьката й вродлива, а озброєний алебардою валет був хвацько вусатий. Фігури ті звалися по-ґномськи hraval, vaina і ballet, але Золтан і його компанія вживали в грі спільну мову й людські назви.

Сонце гріло, ліс парував, Ґеральт уболівав.

Базовим правилом ґномського гвинта було щось подібне до торгівлі на кінській ярмарці – як інтенсивністю, так і напругою голосів тих, хто торгувався. Тоді пара, що оголошувала найвищу «ціну», намагалася здобути якнайвищу взятку, чому друга пара на всіляки способи перешкоджала. Розіграш проходив голосно й запально, а поряд із кожним гравцем лежав довгий важкий кий. Обкладали один одного киями досить рідко, але вимахували ними часто.

– І як ти оце граєш, вовку ти солом’яний? Тупак, чи що? Чому ти у листки замість у серця пішов[25]? То я що, жарту задля у серця вістував? Ах, узяти б палю та гепнути тебе у дурну макітру!

– Я мав чотири листки із валетом, думав добрати!

– Чотири листки, ти ба! Ти чи власного хера додав, як карти у подолі тримав? Ти трохи ж думай, Страттоне, бо тут же не університет! Тут у карти грають! Ну, але й свиня бургомістра обіграла, якби добрі карти мала. Роздавай, Вардо.

– Пиріг у бубонцях.

– Мала купа у жезлах.

– Грав король у жезли, пересрав та щезнув. Дубль у листках!

– Гвинт!

– Калебе, не спи! Дубль із гвинтом був! Що об’являєш?

– Велика купа у бубонцях!

– Підтримую. Хааа! І що? Ніхто не гвинтує? Хвости підібгали, синки? Вістуєш, Вардо. Перцифалю, ще раз йому підморгнеш, я тобі так йохну в око, що й до зими не переморгаєшся.

– Валет.

– Дама!

– А королем по ній! Дама покрита! Б’ю – і ха, ха, я ще й серця маю, на чорну годину вкриті! Валета, десятирик, тьоха…

– І козирьком по ній! Хто козиря не має, той на три букви грає! Й у жезли! Га, Золтане? Отута я тебе у жопу дзигнув!

– Бачили його, гнома йоханого. Ех, узяв би я палю…

Не встиг Золтан скористатися палицею, з лісу долинув переляканий вереск.

Ґеральт підірвався першим. Вилаявся на бігу, бо коліно йому знову прошив біль. Позаду нього сопів Золтан Хівай, підхопивши з возу свій обмотаний кошачими шкірками меч. Перцифаль Шуттенбах і решта ґномів бігли слідом, озброєні палицями, ззаду підбігав Любисток, розбуджений криком. Збоку, від лісу, вискочили Фіґґіс і Манро. Кинувши кошики із грибами, обоє ґномів підхопили й відтягнули подалі втікаючих дітей. Невідомо звідки з’явилася Мільва, на бігу витягаючи стрілу з сагайдака й вказуючи відьмаку місце, звідки долинав крик. Не було потреби. Ґеральт чув, бачив і вже був у курсі, у чому там справа.

Кричала одна з дітей, веснянкувата, дев’ятирічна, може, дівчинка із кісками. Стояла наче вкопана за кілька кроків від гури спорохнявілих повалених стовбурів. Ґеральт підскочив блискавично, схопив її під руки, перериваючи дикий писк, краєм ока ловлячи рух поміж деревами. Швидко відступив, наступивши на Золтана і його ґномів. Мільва, яка також помітила рух серед стовбурів, натягнула лук.

– Не стріляй, – просичав він. – Забери звідси дитину, швидко. А ви – відступіть. Тільки спокійно. Не робіть занадто різких рухів.

Спочатку здавалося їм, що то рухається якась із спорохнявілих колод, наче вона мала намір злізти з нагрітої гури і пошукати тіні серед дерев. Тільки уважніший погляд дозволяв помітити досить нетипові для колоди елементи – перед усім чотири пари тонких ніг із шишкуватими суглобами, що підіймалися над розсіченим борознами, крапчастим і поділеним на рачі сегменти панцирем.

– Тільки спокійно, – тихо повторив Ґеральт. – Не провокуйте його. Нехай вас не обманює його удавана незграбність. Він не агресивний, але вміє рухатися блискавично. Якщо відчує загрозу, може атакувати, а на його отруту протиотрути немає.

Створіння потроху заповзло на колоду. Дивилося на людей та ґномів, повільно крутячи посадженими на тички очима. Майже не рухалося. Чистило кінчики ніг, по черзі їх піднімаючи й старанно клацаючи страшенними, гострими щипчиками.

– Стільки було вереску, – оголосив раптом без емоцій Золтан, стаючи поряд із відьмаком, – що я думав, що воно щось насправді страшне. Наприклад, кавалерист з добровольчого верденського загону. Або прокуратор. А це, на тобі, такий собі павукуватий ракоподібний. Треба визнати, цікаві форми вміє набувати природа.

– Уже не вміє, – відповів Ґеральт. –