Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Батлер повільно випив. Він почувався втомленим. Але не тільки це. Він і раніше відчував утому після бійки, але цього разу було гірше.

— Артемісе, що сталося? Я не мав лишатися жи­вим. А коли припустити, що лишився, мав би відчу­вати страшенний біль.

Артеміс підійшов до вікна, виглянув на двір.

— Блант тебе підстрелив. Рана була смертельною, і поруч не було Холлі, щоб допомогти, тож я тебе за­морозив, доки вона не прилетіла.

Батлер потрусив головою.

— Кріогеніка? Цілком у стилі Артеміса Фаула. Морозильник для риби, чи не так?

Артеміс кивнув.

— Сподіваюся, частина мене не перетворилася на прісноводну форель, еге ж?

Коли хлопець повернувся, усмішки на його об­личчі не було.

— Виникли деякі ускладнення.

— Ускладнення?

Артеміс зітхнув.

— Зцілення було дуже складним, і не можна було передбачити наслідків. Фоулі попереджав, що твій організм може не витримати, але я наполягав, щоб воно все одно відбулося.

Батлер сів.

— Артемісе. Все гаразд. Я живий. А це набагато краще, ніж усі інші варіанти.

Хлопця ці слова не втішили. Він узяв з комода люстерко з перламутровою ручкою.

— Приготуйся і подивись на себе.

Батлер набрав повні легені повітря і глянув. Він порухав щелепою і помацав мішки під очима.

— Скільки ж я був непритомним? — запитав він.

Трансатлантичний Боїнг 747

Мульч вирішив, що найкращий спосіб завалити опе­рацію,— це чіплятися до Мокасина, аж доки той не вибухне. А доводити людей до сказу гном умів. І до­кладати багато зусиль йому не доводилося.

Двоє невисоких чоловіків сиділи пліч-о-пліч у Боїнгу 747 і дивилися на хмари під літаком. Пер­ший клас — одна з переваг роботи на Антонеллі.

Мульч відпив трохи шампанського з високого келиха.

— Отже, Лаптє...

— Мокасин...

— Ага, Мокасине. Яка історія прихована за кож­ним тату?

Мокасин закатав рукава і відкрив бірюзову змію з краплинами крові замість очей. Теж сам вигадав.

— Роблю тату після кожної справи.

— О! — здивувався Мульч. — Отже, кухню по­фарбував — і в салон?

— Не гака справа, дурню.

— А яка ж тоді?

Мокасин скрипнув зубами.

— Тобі по буквах продиктувати?

Мульч прихопив горішки з візка стюардеси.

— Та ні. Я ж до школи не ходив. Просто скажи.

— Не можна ж бути таким дурним! Спац Анто­неллі не бере на роботу кретинів.

Мульч хитро підморгнув:

— Ти точно знаєш?

Мокасин похлопав себе по боках, сподіваючись знайти хоч якусь зброю.

— Постривай, доки все скінчиться, розумнику. Отоді ми з тобою з’ясуємо, що до чого.

— Сам себе втішаєш, Чоботе?

— Мокасин!

— Та яка різниця!

Мульч сховався за журналом. Не дуже складно. Бандюк уже майже втратив голову. Іще кілька годин у компанії Мульча, і в Мокасина Мак-Гіра пара з вух піде.

Дублінський аеропорт, Ірландія

Мульч і Мокасин без жодних проблем пройшли че­рез митницю. Врешті-решт, вони ж просто звичайні громадяни, що повертаються додому після відпуст­ки. Хіба вони схожі на мафіозі, які задумали щось недобре? Чи таке можливо? Хто чув про карликів на службі в організованої злочинності? Ніхто. Та, може, це тому, що маленькі люди дуже вправні.

Під час паспортного контролю Мульчеві випала ще одна можливість подратувати напарника.

Офіцер дуже намагався не помічати Мульчевого зросту чи ліпше його відсутності.

— Отже, містере Дігенсе, додому, побачитися з родичами?

Мульч кивнув.

— Саме так. Мамина родина з Кілларні.

— Хіба?

— їхнє прізвище О’Райлі. Але поля вони не орали.

— Дуже дотепно. Вам би на сцені виступати.

— Дотепний жарт...

Офіцер паспортного контролю мало не застогнав. Іще десять хвилин, і його зміна закінчиться.

— Власне, то був сарказм...— пробурмотів він.

— ...тому що ми з моїм другом містером Мак- Гіром саме беремо участь у різдвяній пантомімі. Гра­ємо гномів. Я Розумник, а він Сонько.

Офіцер напружено посміхнувся.

— Дуже добре. Наступний!

Мульч заговорив гучніше, щоб його почула вся черга.

— Містер Мак-Гір просто створений, щоб грати Сонька, якщо ви мене розумієте.

І в Мокасина терпець урвався прямо тут, в аеро­порту.

— Ах ти маленький негідник! — заревів він.

Я тебе вб’ю! Ти станеш моєю наступною тату!

Коли Мокасина забирало з півдесятка охоронців, Мульч тільки головою похитав.

— Актори,— сказав він,— Нерви не витримують.

Звільнили Мокасина через три години, після ре­тельного обшуку та кількох телефонних дзвінків до пастора в його рідному містечку. Мульч чекав у за­мовленому заздалегідь автомобілі — особливій мо­делі з високими педалями зчеплення і гальма.

— Твоя поведінка ставить під загрозу всю опера­цію,— сказав гном, не змигнувши оком.— Доведеть­ся телефонувати пані Фрацетті, якщо ти не тримати­меш себе в руках.

— їдь собі,— похмуро буркнув металевий чоло­вік.— Покінчимо зі справою.

— Гаразд. Але це твій останній шанс. Іще один такий вибрик, і я тобі голову розгризу.

Мокасин уперше помітив, які в напарника зуби. Немов могильні плити, вкриті емаллю. І було їх за­багато для одного рота. А раптом Дігенс і справді може голову розгризти? Ні, відмахнувся від цієї дум­ки Мокасин. Просто нерви в нього трохи напружені після перевірки на митниці. Але є щось таке у по­смішці того карлика. Немов той приховує якісь свої жахливі здібності. І краще металевому чоловікові про ті здібності не знати.

Поки Мульч був зайнятий дорогою, Мокасин зро­бив кілька дзвінків з мобільного. Просто зв’язався зі старими знайомими і домовився, щоб зброю, глушник і дві пари навушників лишили в спортив­ній сумці під дорожнім знаком біля маєтку Фаулів. Із приятелями Мокасина можна було розрахуватися навіть кредитною карткою, тож не було потреби влаштовувати сцену з передачею грошей, як то по­казують у кіно.

Зброю Мокасин перевірив у машині. Він знову відчув, що ситуація під контролем.

— Ну, Мо,— сказав Мокасин і посміхнувся, не­мов то був найудаліший жарт у його житті. На жаль, так воно і було.— Уже придумав план?

Мульч не зводив очей з дороги.

— Ні. Я думав, ти тут за головного. Плани — то твоя парафія. Я просто залізу у вікно і відчиню двері.

— Саме так. Я тут за головного. І можеш мені по­вірити, малому Фаулові також доведеться з цим зми­ритися, коли я з ним побалакаю.

— Малий Фаул? — невинно поцікавився Мульч.— То ми тут через дитину?

— Це не просто дитина,— зізнався Мокасин, хоча це і було проти правил.— Артеміс Фаул. Спадкоє­мець кримінальної імперії Фаулів. У голові в нього щось таке, що знадобилося пані Фрацетті. Тож ми маємо