Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Навряд чи я на це куплюся, та й узагалі — не мені вирішувати.

— Мушу здобути якийсь вагомий доказ. Інакше це нічого не означатиме.

— Ну, що ж. Треба буде — покажемо ось це.

Артіс задирає футболку й показує велетенський рубець від стегна до самого плеча.

— Чорт забирай.

— І не кажи.

— Як, на біса, тобі вдалося втекти?

— Страх, чуваче. Страх. Він твій найкращий друг,  — на якусь мить Артіс змовкає. — Але тобі це відомо. Правда ж?

— Свій я покажу іншим разом.

Артіс хитає головою і потай зиркає навколо.

— Тут такого краще не казати.

— Ой, вибач.

— Тримай мене в курсі подій. Якщо від тебе не буде звістки, я вважатиму, що Іграшковий Майстер тебе таки дістав. Як би там не було, не пий червоного пуншу.

Артіс повернувся до свого жартівливого «я». Певно, це йде на користь його здоровому глузду.

— Тобі ніколи не перемогти Боузера в «Маріо Карт».

— Матиму на увазі.

— Я серйозно. Пильнуй. Не думай, що лиш тому, що ти пережив одного монстра, тобі вдасться пережити наступного. Я живий, бо невпинно від нього тікав. А не біг йому назустріч.

Коли він виходить із кімнати для побачень, я обмірковую його пораду. За декілька днів Іграшковий Майстер перетворився з математичної аномалії на цілком реальну ймовірність.

Артіс може водити мене за носа, як ті хлопаки в будинку Ріко. Він може бути вправним брехуном, який уміє говорити те, що ти хочеш почути. Хоча, гадаю, йому самому користь буде, лише якщо все сказане — правда.

Знайшовши Іграшкового Майстра, я можу допомогти Артісо­ві вийти. Не знаю, скільки користі це принесе суспільству, але маю відчуття, що якби його життя з самого початку не повнилося лайном, він би тут не сидів.

Розділ 25. Акт

Будинок за адресою 17658, Вімблдон змінив чотирьох власників. З 1986 до 2005 року ним володіли Кевін і Труді Гаррісони. З 2005 по 2011-й, у часи Іграшкового Майстра, власником був Джеффері Вашингтон. Наразі будинок належить компанії «Нью Касл проперті менеджмент».

Після відкриття імені домовласника мені пасувало б відчути радість перемоги. Проте, досліджуючи архіви нерухомості Південного централу, я встиг помітити, що ім’я в акті не зав­жди відповідає справжньому імені людини, яка придбала будинок. Багато будинків належать фіктивним компаніям і людям — чи то зовсім вигаданим, чи тим, які навіть не здогадуються, що їхнє ім’я фігурує в документах.

Джеффері Вашингтон заплатив за будинок готівкою. Спроби бодай щось про нього нарити виявилися марними. Підозрюю, його взагалі не існує.

Мені не вдалося знайти жодної пізнішої згадки про купівлю Джеффері Вашингтоном іншого будинку в цьому районі. Може, він переїхав далі, але скоріше за все, просто вигадав ім’я.

Але не все так погано. Можна ще перелопатити цілу купу паперів — від комунальних платіжок до телефонних квитанцій. Я, правда, поки не маю такої можливості, та коли вдасться знайти вагомий доказ зв’язку Артіса й Крістофера з тим будинком — зможу переконати навіть такого циніка, як детектив Корман. Однак марними надіями я себе не тішу.

Безпрограшний варіант — поспілкуватися з сусідами. У Іграшкового Майстра є двоє сусідів, які могли б щось бачити, але, звичайно, в Південному централі є висока ймовірність, що ніхто мені нічого не розповість.

* * *

Закінчивши з пошуком даних, я телефоную Вільяму. Не хотілося б, аби він почав удиратися до будинків чи навіть гірше — сказав Метісу, що у нас з’явився підозрюваний. Тому я лиш повідомляю, що знайшов кілька зачіпок і незабаром зможу розповісти більше. Маю надію, вже зовсім скоро.

— А що з тим Іграшковим Майстром? — питає він.

Дещо все-таки можна розповісти.

— Це дитяча міська легенда. Він випливає кожні кілька років.

— То він якось пов’язаний з Крістофером?

— Можливо. Гадаю, це може бути реальна людина.

Не хочеться казати Вільяму, що цей тип — педофіл і убивця. Але він і сам уже заповнив пробіли.

— То, по-вашому, він міг спілкуватися з Крісом?

— Імовірно. Іноді такі типи обробляють дітей поволі. Спостерігають, хто з малих довіряє їм найбільше.

Він лиш зітхає, а тоді, після тривалої мовчанки, каже:

— Я сподівався, це просто випадковий мужик. Ну, знаєте, проїздив повз і помітив Кріса.

— Розумію. Може, так і було. Це лише байка.

Доки я не дізнаюся про болісну оповідку Артіса більше, ділитися нею не варто.

На прощання не зовсім щиро обіцяю тримати його в курсі. Сидячи за квартал від будинку, де могли вбити його сина.

Я катався туди-сюди й спостерігав, аж доки не увімкнулися поодинокі вуличні ліхтарі, заливши околиці жовтавим сяйвом.

Я помітив, що на решті подвір’їв є світлочутливі ліхтарі, а у дворі будинку номер 17658 — немає. Як не брати до уваги тьмяного світла, що ллється крізь завіси брунатного одноповерхового особняка, двір ховається в цілковитій темряві.

Та це не єдина його особливість. Найвища огорожа з бачених мною в окрузі сягає майже двох метрів. У номера 17658 — два з половиною, тож перехожим нічого не видно. З вулиці можна помітити хіба ряди дерев, що ростуть на задньому подвір’ї.

Цей будинок у серці передмістя — на диво ізольований і відлюдний. По обидва його боки до сусідів тягнеться три метри паркана.

На супутниковій карті видно, що будинок розташований на продовгуватій ділянці й тягнеться аж до під’їзної доріжки. Один гараж — той, який, певно, описував Артіс, — стоїть у глибині двору. На іншому, внутрішньому, висить замок, і не схоже, щоб його часто відмикали.

Найбільша таємниця для мене — особа власника. Будинок було продано в 2011-му майже на двадцять відсотків дешевше за середню ціну в районі. Це означає, що угода була приватною. Можливо, власник поспішав або покупець близько знайомий із продавцем. Може, це навіть одна й та ж особа.

Волосся стає дибки від думки, що Джеффері Л. Вашингтон досі може бути власником будинку. Можливо, він зараз навіть усередині.

Перш ніж вийти з машини, я обмірковую варіанти, яких не так уже й багато. Перший — поїхати в аеропорт і зателефонувати Корману, повідомивши все, що мені відомо.

Та якщо Іграшковий Майстер не відчинить голий, скривавлений і з ножем у руці, Корман лиш прискіпливіше перевірить документи.

Справді розумний Іграшковий Майстер знищив би все, що пов’язувало його з убивствами. Після втечі Артіса це було б мудро.

Звичайно, ми говоримо про серійного вбивцю. У нього може бути своє уявлення про мудрість.

Я вирішую зібратися з духом і постукати у двері. Ховаю пістолет у кобурі в задню кишеню джинсів і обсмикую куртку. Навіть після сутички з Джо Віком мене не тягне до зброї, але завдяки тому, що в OpenSkyAI вигідно тлумачать безпекові угоди нашого міністерства оборони, я маю дозвіл носити пістолет у будь-якій точці США. Хоч місцевий суд може з цим і не погодитись.

Питання в тому, чи хотів би я скористатися зброєю. Ще точніше — чи мені доведеться.

Я ще раз оглядаю подвір’я, а тоді підходжу до дверей будинку 17658 і стукаю.

Зсередини чути телевізор і собачий гавкіт.

Що ж, принаймні вдома хтось є…

Розділ 26. Нишпорка

Двері прочиняються, на поріг вичимчиковує маленька сіра хутряна кулька і зупиняється біля моїх п’ят, гавкотом попереджаючи про необхідність терміново покинути територію.

— Едді! —