Читати книгу - "Одержимий злом"

Ліне й Софія знайшли спільну мову. Обидві — самотні мами, обидві родом з Осло, а тепер вимушено позбавлені стосунків з друзями й колегами. Ліне вважала Софію своєю найліпшою подругою, з якою ділилася усім.

З кавоварки зцідилися останні краплі кави. Вона взяла горнятко з собою до вітальні, стала перед телевізором. На самому початку програми на екрані з’явилося обличчя Тома Керра.

«Поліція провела на світанку велику акцію на території, яку вчора ретельно прочесали в пошуках в’язня-утікача, однак повідомляє, що Тома Керра досі не знайдено».

Сюжет проілюстровано фотографіями з учорашнього дня. Ліне перемкнула канал. NRK теж не мало свіжих фотоматеріалів, лишень та сама інформація, що й на Каналі новин, заклик від поліції бути уважними і, у разі появи підозрілої особи, відразу повідомляти на гарячу лінію.

Ліне пригубила філіжанку. Вона мусить подбати про те, щоб бути присутньою при арешті Тома Керра. Їй треба сфотографувати його в кайданках.

Розділ 27

— Що не так з вертольотом? — гримнув кулаком по столі в нарадчій кімнаті Гаммер. — Він літав над будинком з інфрачервоними камерами. Хлопці мали б бачити, що всередині нікого немає.

— Термографія не проникає крізь стіни й дах, — пояснив Гідле. — Не було підстав припускати, що Керра там немає.

Турюнн Борґ увійшла до кімнати, мовчки перебирала якісь папери. Вона досі почувалася ображеною, що її не поінформували про таємну операцію.

— Я розмовляла з власником літнього будинку, попередила його про поліцейську акцію, — повідомила вона. — Він — адвокат з комерційного права в одній інвестиційній компанії, приїде поглянути на завдані збитки. Сказав, що родина має шістнадцятифутовий катер «Yamarin», який зазвичай пришвартовано біля причалу. Ключ завжди висів у коридорі на кілочку.

— Є збіг з повідомленнями з Х’єрінґвіка, — втрутився Гаммер. — Відкритий катер з консоллю посередині.

— Він міг би розповісти більше, — вела далі Турюнн Борґ. — Про це вже давно ведуться розмови у тій сім’ї.

— Про що саме?

Турюнн зітхнула.

— Десь п’ять років тому вони встановили на терасі джакузі. Джакузі доставила фірма «Pool Partner».

— Роботодавець Тома Керра! — урвав її Гаммер. — Отже, він там уже бував. Знав місцевість.

— Так, був у цій садибі за тиждень до того, як його схопили, — кивнула Турюнн Борґ. — Коли Керра арештували і фото з’явилися в медіа, господарі вілли його впізнали. Потім у пресі ще писали про «Pool Partner» і про те, як він знищував украденим на роботі рідким хлором усі біологічні сліди на тілах.

— Ім’я власника вілли? — запитав Ідар Семмельман.

— Франк Леві.

Семмельман набрав його в базі, пошук дав один збіг.

— Є такий, — сказав він. — Керр приїжджав туди разом зі Стіґом Скарвеном. То було його останнє місце роботи перед арештом.

Семмельман підвівся і схилився над схемою, яка досі лежала розгорнута на столі.

— Ось, — тицьнув він пальцем у фото на п’ятій орбіті, проведеній навколо фотографії Тома Керра.

Вістінґ глянув на фото. Коротко підстрижений чоловік з пов’язаною на шиї краваткою.

— Чому так близько від центральної особи? Між ними було щось більше, ніж звичайні клієнтські стосунки?

Семмельман вернувся до свого ноутбука.

— Мав два приводи за сексуальні домагання, — повідомив він. — Усі, за ким було помічено хоч якусь форму сексуального насильства, відразу отримували вищу оцінку в індексації.

— Міг би бути Іншим? — стрепенувся Гаммер.

Семмельман похитав головою.

— Ніщо на це не вказувало. Інших зв’язків між ними не було.

— Я подала орієнтування на катер, — продовжила свій перерваний звіт Турюнн Борґ. — Навісний двигун на 40 кінських сил. Паливний бак на 25 літрів бензину, на момент викрадення мав бути майже повний. На пальному він міг дістатися до найдальших рукавів Осло-фьорду чи навіть до Естфолду.

— Навряд чи Керр переплив би Осло-фьорд. Він не надто вправний на воді.

— На його пошуки вийшов поліційний катер, — вела далі Турюнн Борґ. — Їм допомагатимуть два рятувальні судна, однак ідеться про район з довгою береговою лінією.

Задзвонив телефон Стіллера. Він перекинувся зі співрозмовником кількома словами, подякував і відключився.

— Це наші нишпорки, — повідомив він. — Встановлено контроль за братом. Юном Керром. Він мешкає в Йєсгаймі, працює на бетонній фірмі в Скедсму.

— Який саме контроль? — перепитав Гаммер.

— Прихований нагляд, — пояснив Стіллер. — Інших членів родини також розшукують.

— До кого ще міг би звернутися за допомогою Том Керр? — поцікавився Вістінґ.

— Стіґ Скарвен, — запропонував Семмельман. — Колега по роботі в фірмі з обслуговування басейнів.

— Він у списку людей, з якими маємо намір контактувати, — кивнув Гідле. — Це стосується і приятеля з Червоного Хреста, який провідував його в тюрмі. Флойд Тюе.

У двері постукали. У шпарку зазирнув поліцейський в уніформі, перехопив погляд Вістінґа.

— Привезли Луне Мельберґ, — повідомив він.

Розділ 28

Нову кімнату для допитів було дуже скупо вмебльовано. Маленький стіл, два стільці по обидва боки від нього й камера на стіні.Вістінґ підсунув свого стільця ближче до столу.

— Розкажіть про Тома Керра, — попросив він.

— Я не знаю, де він, — відповіла жінка навпроти.

Вона була огрядна. Обличчя бліде, схоже на тісто. Жінка здавалася розгубленою і наляканою. Неспокійно кліпала очима.

— Звідки ви його знаєте?

— Я його не знаю, — запротестувала Луне Мельберґ. — Не зовсім знаю…

Вістінґ підбирав формулювання, щоб зрушити розмову з мертвої точки.

— Як ви познайомилися? — спробував він зайти з іншого боку.

Жінка завагалася.

— Я написала йому.

— У тюрму?

Луне Мельберґ кивнула.

— Усі потребують когось близького, — промовила вона. — Когось, хто не засуджуватиме тебе за те, що ти вчинив. Я запропонувала йому свою підтримку й дружбу.

— Але до того ви не зналися?

— Ні.

Вістінґ не хотів занадто на неї тиснути й не просив детальніше обґрунтувати, чому вона обрала для листування саме Тома Керра. Він знав й інших засуджених за вбивства, які привертали до себе увагу незнайомих жінок. Причини могли бути різні й дуже непрості. Йшлося про християнок, які мріяли зцілити відступника, жінок, котрі грали роль матері, а були й такі, котрі прагнули кохання. Жінки мали, як правило, ущемне емоційне життя, але цілковита увага й прив’язаність з боку ув’язненого на довгий термін чоловіка могли дати їм таке жадане відчуття контролю над чиїмось життям.

— Ви не лише листувалися з ним, але й провідували, — нагадав Вістінґ.

Жінка кивнула.

— Він попросив.

— Коли ви були в нього востаннє? — запитав Вістінґ, хоч і знав відповідь.

— У понеділок.

— Два дні тому?

Луне Мельберґ знову кивнула.